Метою цієї нашої подорожі став печерний монастир в селі Розгірче на Львівщині, де ми планували багато поблукати, зробити цікаві світлини, а потім десь знайти місце і заночувати.
Спойлер: усе заплановане вдалося здійснити, а побачене навіть трохи перевищило наші очікування.
Чому вирішили їхати в Розгірче?
Про це село й однойменне урочище, розташоване в долині річки Стрий, дізналися з інтернету. На фото побачили мальовничі краєвиди і загадкового вигляду печери. То ж стало цікаво, закортіло побачити все це на власні очі, доторкнутися до стін старовинного монастиря, який знаходиться серед лісу на схилі гори.
Село Розгірче розташоване майже на самому кордоні Львівської і Івано-Франківської областей – на відстані приблизно 76 км від Львова і 72 км від Івано-Франківська. Найближче місто – Стрий. До нього від Розгірчого усього 15 км. Саме тут починаються українські Карпати.
Назву Розгірче має й заповідне урочище місцевого значення. Воно розташоване трохи на південь від села – у пішій доступності.
Площа його 205,7 га. Статус йому присвоєно для збереження частини лісового масиву в передгір’ї Українських Карпат (масив Сколівські Бескиди). Тут зростають еталонні чисті букові насадження, водяться різні види тварин.
Саме на території урочища знаходиться й печерний монастир, відомий ще з язичницьких часів. Але про нього детальніше – нижче.
Як готувалися до поїздки
Перед тим як їхати, зв’язалися з чоловіком на ім’я Олександр з міста Стрий. Він теж захоплюється подорожами, намагається розвивати у Стрию туризм, є громадським діячем. Координати його знайшли в інтернеті. Олександр охоче допоміг нам, розповівши, де можна без проблем заночувати в машині біля Розгірчого.
Наш Pontiak, в принципі завжди готовий до нових мандрівок і укомплектований усім необхідним – від ковдр і подушок до кави і невеличких запасів їжі довготривалого збереження. Тому довго ми не готувалися. Взяли трохи одягу, гарний настрій – і вирушили назустріч новим враженням.
Мальовничий берег Стрия і півкілометровий міст
Діставшись Розгірчого, ми проїхали його і одразу почали шукати місце для ночівлі, про яке нам розповів Олександр. Аби залишити там наш автобудинок і пішки піти обстежувати урочище з печерами.
На шляху нам трапилося ось таке джерело. Вода тече прямо з-під землі і має специфічні присмак та запах. Вірогідно, це якась лікувальна мінеральна вода, бо усі підходять і набирають чи просто п’ють. Ми теж скуштували.
Наш навігатор підкинув нам трохи випробувань, повізши нас чомусь не більш-менш придатною для авто ґрунтовкою, а якоюсь, ну зовсім вузенькою і зарослою стежкою. Pontiak впорався з черговим складним завданням, хоч йому й було важкувато. А потім з’ясувалося, що це був кращий варіант – адже згадану вище ґрунтову дорогу перегородило дерево, яке, очевидно, хтось звалив, аби розпиляти на дрова. Дерево впало на дорогу, зробивши її повністю непроїзною.
Це не наш бампер )
Отже, ми продерлися через хащі і виїхали на затишний берег річки Стрий, який підкорив нас. Тут було тихо, практично безлюдно – тільки одна компанія відпочивала неподалік від облюбованого нами місця. Але ближче до ночі вони поїхали, і ми залишилися самі.
Залишивши Pontiak відпочивати з дороги, вирушили до навісного моста, який помітили ще коли пробиралися сюди. Про міст нам розповідав Олександр, і ми планували його обстежити, хоча він і веде в протилежний від урочища бік – на інший берег Стрия.
Довжина підвісного мосту – близько 400 метрів. Його було прокладено на двох трубопроводах у минулому столітті – на металевих листах, з яких «зшито» міст, ми побачили надписи, датовані 1980-ми роками.
Назустріч нам по мосту йшли групи туристів – вони, очевидно, приїхали в Розгірче на екскурсію з розташованих неподалік курортів: Трускавця чи Східниці. Якщо перейти міст і пройти ще трохи через ліс, вийдеш якраз на трасу, де туристів висаджують з автобусів і вони пішки йдуть до урочища.
А з мосту відкривається ось такий вид на річку Стрий. Гарний.
Печерний монастир в селі Розгірче
Про село Розгірче, біля якого знаходиться однойменне урочище, слід сказати, що воно відоме з 1460 року. Населення становить близько 500 осіб.
Це невеличке, затишне прикарпатське село. Ми побачили охайні будиночки, багато зелені, кіз…
А ще – ось такий Народний дім.
Місцеві хлопчаки підказали нам, як знайти печери, і ось ми вже на місці і можемо бачити на власні очі легендарну пам’ятку.
Комплекс складається з трьох печер з входами, видовбаними вікнами та сходами. Рукотворні печери використовувались як язичницьке капище, як місце поселення чи сховок ще в дохристиянські часи. А навколо скель віднайшли залишки городища датованого VIII століттям до нашої ери.
Кажуть, що багато століть тому люди під час перебування тут мали дотримуватись обітниці мовчання. Вперше про монастир згадується в XV столітті, коли в кам’яних келіях розміщувався храм Отців Василіан.
Унікальна пам’ятка історії та природи Скельно-печерний комплекс розташована на висоті 443 м над рівнем моря. Це скелясті виступи пісковиків заввишки до 25 м, що утворилися понад 70 млн років тому на дні палеогенового моря. Кам’яний лабіринт відслонення Вигородського пісковика завширшки 50 м простягається серед буково-смерекового лісу зі сходу на захід майже на 400 метрів.
У товщі основного скельного масиву вибито три печери, які розташовані на двох рівнях. На першому — два приміщення, а на другому (до якого ведуть сходи) — одне. Дослідники вважають нижню велику печеру житловою кімнатою, до якої примикала комора, а верхню печеру — монастирською церквою.
Зараз у нижній печері ось такий інтер’єр.
Ми читали, що на стінах можна побачити малюнки давніх людей. Але найдавніший запис, який вдалося розгледіти нам, датується 1957 роком. Можливо, ми погано шукали… Взагалі надписів на стінах багато. Кожен образно кажучи «Вова», який побував тут, прагнув залишити про себе таку сумнівну пам’ять. Хоча… Можливо комусь через багато років буде цікаво все це розглядати і читати.
Щоб дістатися на «другий поверх» печерного монастиря, обов’язково треба мати зручне взуття – бажано трекінгове. Каміння слизьке. Ми не ризикнули.
А от на «дах» можна піднятися просто по горі. Теж не зовсім легко – треба тримати рівновагу, аби не впасти і не покотитися вниз.
З «даху» відкриваються красиві види на ліс, село і річку Стрий.
Теж залишили монетку…
Відпочинок і ночівля
Обстеживши печери, зробивши купу фото, втомлені, але задоволені, ми вирушили назад – до нашого Pontiak, який вже зачекався нас.
Знову проходили повз джерело, де трохи попили водички. Тут нам зустрівся чоловік – він чимчикував просто по полю з пакетиком, ніби десь у місті – з супермаркету. Чоловік доброзичливо привітався з нами – ми відповіли йому тим самим. Взагалі, слід зазначити, що у Розгірчому з нами віталися усі перехожі – і дорослі, і діти. В селах так буває часто і у нас, на Дніпропетровщині, але на заході України – особливо.
Пройшовши декілька кілометрів, ми дісталися місця нашої ночівлі, і ще встигли до заходу сонця «помочити ноги» у Стрию. Попри те, що тут зовсім не глибоко, вода у вересні була вже крижаною. Але Володька навіть роздягнувся і спробував влаштувати справжні купання – так хотілося йому “пляжу”.
Зазначимо, що місце для купання тут не дуже вдале – на дні багато слизького каміння, ходити незручно. Ну, і не поплаваєш через маленьку глибину. Принаймні в той час, коли ми були тут – до сезону дощів, коли води зовсім мало. Вода прибуде пізніше… Трохи далі від цього місця – значно глибше, але там краще у річку не заходити – навіть здалеку видно і чутно, яка сильна течія.
А от сидіти біля води, дивлячись на неї і слухаючи її «пісню», перебирати камінці, милуватися краєвидами навколо, можна годинами. Стрий зачарував нас. Ми щасливі, що змогли познайомитися з ним настільки близько.
Після «водних процедур» і нехитрої вечері, приготованої на багатті, вклалися спати у нашому автобудинку.
Вже засинаючи, почули гучні звуки, схожі на вибухи. Але це був просто грім. Синоптики обіцяли грозу, і вона таки сталася. Добре, що дощ пішов тільки вночі і не зірвав нашу прогулянку до урочища. Блискавки били зовсім поруч, дощ настирливо стукав у наші вікна всю ніч…
Трохи переживали, що вранці буде складно виїжджати через багнюку, але ні. Навіть під калюжами ґрунт виявився досить твердим – очевидно, через велику кількість каміння, “вмонтованого” в нього. То ж вибралися до села без проблем, а далі – трасою до міста Стрий.
Перед цим, звісно, зварили і попили кави на березі, прощаючись з цими дивовижними місцями…
Стрий і Олександр
В Стрию, на жаль, не мали багато часу затримуватися. Зробили тільки пару світлин – зокрема, сфотографували візитівку міста – готичний римо-католицький собор – Костел Різдва Пресвятої Богородиці. А хотілося лишитися на довше. Місто сподобалося з першого погляду. Не помпезне, не галасливе, не метушливе. Якесь таке тихе і задумливе…
- Стрий такий тихий, бо неділя, і ранок, – пояснив Олександр, про якого ми згадували вище і з яким ми зустрілися тут
Власне, у Стрий ми і заїхали, аби познайомитися з цим чоловіком, який допоміг нам знайти місце для ночівлі. Хотілося подякувати йому.
Олександр виявився уродженцем Херсона. Але до Стрия перебрався досить давно, і вже встиг багато чого зробити тут, зокрема, в плані розвитку туризму. Зараз допомагає ще й переселенцям. Каже, їх у Стрию досить багато. Приїхали з різних міст України. Сайт Олександра: https://stryi-tur.info/.
- Коди ми даруємо їм стрічки з назвами їхніх рідних міст, вони і радіють, і плачуть, – розповів Олександр.
І подарував нам теж стрічку з надписом «Нікополь». Було дуже приємно її отримати.
А ще – магнітики, і ось такий прапорець.
Ватажок українських націоналістів навчався у Стрию. Тут є і музей Степана Бандери, в якому ми, на жаль, не побували, бо дуже поспішали. Але, сподіваємось, що колись ще заїдемо в Стрий. І присвятимо йому окремий матеріал. Місто точно гідне уваги. Втім, як і кожне місто – бо у кожного є свої «секретики», родзинки, легенди, традиції, цікаві люди, і унікальне, притаманне тільки йому одному «обличчя».
До нових зустрічей на шляхах прекрасної України!
А ще ми були тут: Найстаріше на Львівщині місто Белз, яке нікого не чекає – як воно виглядає сьогодні
