Ще за тиждень до подорожі сюди ми нічого не знали про найстаріше на Львівщині місто Белз і навіть не підозрювали про його існування. А отже поїздка наша не була спланованою заздалегідь, вона сталася у нас, можна сказати, спонтанно.
Просто, зібравшись у чергові мандри, ми загуглили «що подивитися в Україні», і натрапили на згадку про Белз. Трохи почитали про нього. І закохались заочно.
Чому?
Тому що місто ДУЖЕ старе. Тому що у нього ВЕЛИЧНА історія. Тому що колись це був один із МОГУТНІХ центрів Київської Русі, а сьогодні – крихітне містечко на «краю географії України», про яке й не підозрюють більшість українців. А ще тому що Белз нікого не чекає і не кличе. Це стало зрозуміло одразу, після перегляду перших же фото в інтернеті (і потім ми в цьому не раз переконались). А коли тебе не кличуть, не заманюють фальшивими принадами, чомусь хочеться обов’язково прийти – це один із законів життя.
Отже вирішили їхати.
Ми не будемо тут дуже заглиблюватися в історичне минуле Белза, бо навіть якщо робити це коротко, доведеться надрукувати не один десяток сторінок.
Найстаріше на Львівщині місто Белз – що про нього відомо
Лише зовсім лаконічно – низка фактів:
- Кількість населення сучасного Белза – близько 2,5 тисяч осіб. А колись це був могутній центр Белзького князівства, одне із найбільш значущих міст Київської Русі.
- Кількість пам’яток на душу населення тут, мабуть, найбільша в Україні.
- Деякі мандрівники вважають, що Белз можна сміливо включити в п’ятірку найцікавіших міст Львівщини і в ТОП-10 по Україні.
- Знаходиться Белз на самому кордоні – до Польщі якихось 3,5 км.
- Назва міста походить, вірогідно, від слова “белз” або “бевз”, що зі старослов’янської перекладається як «болотиста, важкопрохідна місцина». Давній Белз розташувався серед мочар на невеликому узвишші на місці злиття річки Солокії та її притоку Речиці.
- Перші укріплення у Белзі побудував князь Володимир близько 981 року. Через Белз проходили торгівельні шляхи з Польщі на Київ та Візантію.
- Перша ж письмова згадка про Белз відноситься до 1030 року. Згідно “Повісті врем’яних літ” у цьому році місто у поляків відвоював великий князь Ярослав Мудрий. Наступна згадка – 1050 рік, а у 1170 році місто вже стає столицею однойменного князівства.
- У 1340 році Белз попадає під владу Литви, і з цього часу починається столітній період боротьби за нього між литовцями і поляками. Врешті останнім таки вдалося підпорядкувати місто собі. У 1462 році Белз із землями навколо остаточно відходить до Польщі і становиться центром воєводства. Приблизно у той же період почалися випробування, пов’язані з набігами монголо-татар. Пізніше Белз став частиною Австрійської імперії.
- У складі Української СРСР Белз – з 1951 році.
- У грудні 2001 року Белз отримав статус Державного історико-культурного заповідника, а у 2005 році місто відсвяткувало свій 1000-річний ювілей.
Дорога до Белза
Їхали у Белз ми з боку Жовкви через Великі Мости, де якраз (іронія долі) ремонтували аварійний міст, а точніше будували новий, і наш навігатор про це не знав. Ми не одразу зрозуміли, що відбувається і як нам тепер бути. З’явилося відчуття, що там, на іншому кінці шляху, нас не просто не чекають, а відверто не хочуть бачити, і обставини красномовно натякають на це. Але здаватися так просто не хотілось, і врешті, трохи поблукавши, не без допомоги добрих людей, ми знайшли об’їзд і продовжили свою подорож.
Дорога до Белза від Великих Мостів – вузенька, стара, покоцана. Місцями ґрунтовка, місцями асфальт. З обох боків майже всі 30 кілометрів – ліс. Іноді поле.
Що здивувало?
Протягом практично усього шляху ми були на дорозі самі. Ніхто не їхав в Белз разом з нами – ні попереду, ні позаду, і ніхто не рухався звідти нам назустріч. За весь час трапилося усього кілька машин. Подумалося: що це за самодостатнє місто таке??? Невже нікому з мешканців не потрібно «у великий світ?» – ну, в лікарню там, чи в супермаркет, чи просто в гості… І ніхто не поспішає до самого Белза. Та навіть між двома якимось маленькими селами зазвичай рух буває жвавішим!
От вже ж, дійсно, – місто, яке нікого не чекає. Ми були дуже заінтриговані і ще більше закортіло подивитися на цю дивну «річ в собі».
Нарешті ми у Белзі
Проїхавши невеличке село Низи, дісталися нарешті пункту призначення. І першими, кого побачили, в Белзі, були дві бабуньки років по 90. Одна поралася на грядці біля будиночку, розташованого при дорозі, а друга сиділа у інвалідному візку поруч і розважала розмовами свою чи то подругу, чи то сестру, чи, можливо, просто сусідку.
Ми зупинилися у 10 метрах від них і певний час не могли зважитися вийти з машини. Було дуже сильне відчуття, що своїм прибуттям ми порушуємо спокій цього крихітного, максимально відмежованого від світу, міста і можемо навіть налякати його мешканців – зокрема, цих бабуньок. Стало ще більше зрозуміло – так, Белз нікого не чекає.
Це ніби заявитися у гості без запрошення і зніяковіти, побачивши непричесаних господарів у спідньому, які теж ніяковіють від свого вигляду і зовсім не готові до церемоній.
Але все ж таки ми змусили себе залишити наш Pontiak, тихенько причинити його дверцята і ступити на землю давнього міста з величною історією. Яка починалася більше тисячу років от саме тут – де зараз стояли наші ноги.
Передмістя
З лівого боку від себе ми побачили залишки стародавнього Городища.
Це Передмістя Белза “Замочок”. Від центру звідси максимум 10 хвилин пішки. Саме тут, на півострові, якій утворює злиття річок Солокії та Речиці, почалася історія давнього княжого міста Белз. Городище мало чотирьохкутну форму, було оточене валами і глибокими ровами. По його кутах були розташовані чотири дерев’яні башти.
Пишуть, що крім валів і ровів, місто-фортеця мало і природний захист. За валами були непрохідні болота, а з південного боку, там де не було валів, місто обороняла річка Солокія, над крутим берегом якої давній град підвищувався на 7 метрів.
В’їзд до давнього граду здійснювався через надбрамну вежу, яка знаходилася у північно-східній частині городища. До вежі вів розвідний міст, який при загрозі могли швидко прибрати. До брами примикали вали, в основі яких були два ряди городень з дерев’яних зрубів. Їх зовнішній ряд був заповнений землею, а внутрішній слугував житловими та господарськими приміщеннями. Посеред дитинця знаходився княжий двір з палацом і господарські споруди. Замкова церква, ймовірно, стояла у північно-західній частині.
Зараз тут стоїть Церква святого Миколи (колишній костел Пресвятої Діви Марії) — чинна церква ПЦУ.
Костел будувався з 1906 по 1911 роки і дістав ім’я св. Вероніки. У фасад вмуровано ядра, а поверх нього вибито напис «O Mario Matko Boza Ratuj Nas». У міжвоєнний період костел використовувався як гарнізонний.
На фасаді розміщено один з історичних гербів Белза — зображення грифона. Вежа достатньо добре зберіглася.
Брама костелу постала у 1935 році. За формою — це триаркова споруда. На ній зображено інший герб Белза — гармаш з гарматою та латинський напис «Belz constant fidelis» (Белз завжди вірний).
З 1991 року церкву передано православній громаді, відтоді вона отримала ім’я св. Миколи.
Звісно, нам дуже хотілося поблукати територією старовинного Городища, адже ми одразу зрозуміли, що це одне з найцікавіших місць Белза. Але, на жаль…
Ні, не зможете пройти, – відповіла на наше питання бабунька у візку, до якої ми зважилися підійти
Але нам не хотілося вірити їй, і ми ще боблукали тут в надії знайти шпарину, але на огороджену з усіх боків територію пам’ятки пробратися нам не вдалося. До речі, храмова хвіртка теж була наглухо зачинена.
То ж не потрапили ми на берег річки Солокії, не наблизилися до веж-капличок, одна з яких так похилилася, що здається, ось-ось впаде у воду, не побачили зблизька величезний пам’ятник-хрест, який символізує 1000-річчя міста.
Тільки трохи пофотографували храм, а ще стару табличку, яка засвідчує, що саме тут колись було Городище, а тепер це пам’ятка, яка охороняється державою (табличка, до речі, часів СРСР).
Що ж… Белз нікого не чекає…
Середмістя
Ми рушили далі, і вже через кілька хвилин були у центрі. Який буквально “оглушив” нас своєю безлюдністю.
Взагалі за весь час прогулянки (а це приблизно три години) ми зустріли у Белзі від сили два десятки перехожих. А побачити тут авто – взагалі велика рідкість. І наш Pontiak відчував себе трохи самотнім.
Зате можна побачити ось такий колоритний екіпаж.
Або ось такий транспорт.
Ні тобі туристів з фотоапаратами, ні літніх кафе (ми взагалі не знайшли у Белзі жодного кафе чи готелю – лише пару крихітних продуктових крамничок, один міні-маркет і щось на кшалт магазину господарських товарів), ні матусь з візочками у сквері, ні зграйок молоді, ні пенсіонерів на лавці… Здавалося, що місто спить. Або воно саме – дивний сон чи просто привид.
На цьому фото – єдиний мінімаркет, який ми побачили у Белзі.
Так виглядає зараз центр міста Бевз, який колись був столицею князівства.
Ось ще трохи фото з центральної частини.
Вид на середмістя.
Єдиний більш-менш осучаснений і відремонтований будинок, який ми побачили у центрі міста.
Багато інших мають приблизно ось такий вигляд. Але добре, що вони принаймні збереглися. Адже відомо, що будівлі дуже старі.
У Белзі практично кожна будівля – пам’ятка архітектури і має свою довгу історію. Виникає відчуття, що гуляєш по музею. У якому, щоправда, немає інших відвідувачів.
“Белзьке море”.
А це опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Белзької міської ради. Одна з небагатьох будівель, яка нагадує, що ми все ж таки у місті, де живуть люди, ростуть діти, а не в закинутому музеї.
Народний дім. Людей в полі зору немає, зате є курочки.
Досить дивно, навіть трохи моторошно, було побачити в безлюдному центрі міста на старій дошці оголошень ось такі афіші. Тут немає ні дати, ні місця проведення, ні жодного слова українською…. Лише ясно, що це реклама цирку. Хто їх наклеїв і навіщо?…
В центрі Белза є ратуша. У ній знаходиться міська рада. Щоправда, за даними істориків, ця будівля була перероблена в ратушу відносно недавно – у міжвоєнний період. Раніше дана вежа разом з двоповерховими будівлями, що примикають до неї, слугувала келіями домініканського монастиря. Будівлі було зведено у XVII столітті. А справжня ратуша, на жаль, не збереглася. Вона колись стояла посередині Ринкового майдану і скоріше за все була дерев’яною.
Вежу ратуші прикрашає ажуровий ліхтар, а на її четвертому ярусі у 1920 році встановлено годинник. За легендою, його стрілки були колись виготовлені з татарських стріл. Під час реконструкції вежі знайдено фрески орієнтовано XVII століття, а в культурному шарі, глибина якого в цьому місці складає близько 4 метрів – дитячі поховання, кераміку та залишки невідомого муру.
У віконці підвального приміщення будівлі міської ради ми побачили таку скриньку. Яке у неї призначення або що вона символізує, ми не знаємо. Якщо раптом ви знаєте, напишіть нам у Телеграм.
З південно-західного боку до Ринкової площі знаходяться руїни колишнього монастиря домініканців. Отці домініканці з’явилися в Белзі у 1394 році. Тоді ж було засновано і кляштор з дерев’яним костелом. Муровані костел і келії з’явилися в середині XVI століття. Будівництво храму відбувалося у XVIII столітті.
Кляштор закрила австрійська влада у 1784 році, а храм було перетворено на парафіяльний. На жаль, під час бойових дій у 1944 році храм разом з більшою частиною міської забудівлі було зруйновано, тому до наших днів дожили лише руїни. Але навіть вони викликають захоплення і душевний трепет. Тому ми досить довго блукали серед них, розглядали з усіх боків, торкалися стін, намагаючись уявити, як це все виглядало колись давно
До руїн домініканського монастиря примикає комплекс монастиря ще одного ордену – сестер домініканок. Кляштор домініканок було засновано у 1635 році за сприяння короля Владислава IV. Первісний дерев’яний костел, що стояв на Люблінському передмісті, у 1647 році було спалено під час татарського нападу. Новий мурований храм з’явився у 1657 році і був названий на честь Св. Миколая.
Костел має бароковий фасад з чотирма скульптурами: Урсули, Катерини Сієнської, Розалії та невідомої святої. По обох боках фронтону розташовані триярусні башти, а сам фронтон крім скульптур прикрашають пілястри доричного ордеру.
До стін костелу прибудовано двоповерхові монастирські келії. Їх звели тут у 1743 році. Разом з костелом вони утворюють замкнений внутрішній дворик. На відміну від костелу, який реставрується, келії знаходяться в плачевному стані і потрохи руйнуються.
Поруч з костелом – відносно нова дзвіниця, збудована у 1906 році.
А на фото нижче – колишній монастир феліціанок. Його будівля відносно добре збереглася, зараз її частина використовується у якості міської лікарні (не ця, що на фото).
Є у середмісті Белза і більш молоді пам’ятки, які нагадують про відносно недавні або зовсім свіжі гіркі події.
Кладовища Белза
Кладовища у Белзі – це тема для окремої розмови. Тут можна блукати дуже довго, розглядаючи старовинні надгробки, читаючи надписи, намагаючись уявити людей, які поховані тут. Ми побували на двох цвинтарях Белза.
А на шляху до них побачили огороджену і порослу травою територію ось із такою вивіскою на паркані. Вірогідно, за парканом – поховання євреїв, але зараз могил вже не видно. Тільки пагорби нагадують про них.
Міський цвинтар
Головна пам’ятка міського кладовища, де є поховання, як 19, так і 21 сторіччя – дерев’яна церква Параскеви П’ятниці, що належить до пам’яток національного значення і походить з XVII століття. Храм видно здалеку.
На кладовищі поховані люди, які народилися у 1850-х роках… Багато надписів на надгробних плитах польською мовою. А поруч – відносно свіжі могили – вже нащадків давно померлих мешканців Белза.
А це, вочевидь, родинний склеп – тут похований у тому числі мешканець Белза, закатований нацистами під час Другої Світової війни у 1941 році, про що свідчить табличка.
Довго стояли перед могилами січових стрільців. Ці люди колись боролися і вмирали за Україну, як сьогодні б’ються наші Захисники і Захисниці. На жаль, тоді не вдалося відстояти державу… Але пам’ять живе і житиме. І тепер ми продовжуємо їх справу.
Поруч – дві епохи… Наша війна триває вже не перше століття…
Єврейське кладовище
Ще один об’єкт, який варто відвідати у Белзі – єврейське кладовище. Видно, що за ним гарно доглядають. І живі часто навідують тут своїх померлих… Розглядаючи цвинтар, можна отримати певне уявлення про традиції тих людей, чиї близькі поховані тут.
На завершення
Після кількагодинної прогулянки ми зголодніли, але жодного кафе, щоб перекусити, як зазначалося вище, не знайшли. Зазирнувши у маленьку крамничку в центрі міста, купили сендвічів, які виявилися ну дуже смачними (можливо, тому що ми були дуже голодними) і повечеряли просто на лавці перед крамничкою – на центральній площі Белза.
Був час залишати місто. Вже на виїзді нас зупинили військові на блок-посту (до, речі, коли заїжджали, їх не було). Розпитавши, хто ми і звідки, з якою метою приїхали, побажали щасливої дороги. Здивувалися, що нас “занесло” аж сюди, у цей закинутий куточок України (формулювання було дещо грубішим, але ми не будемо його цитувати). А ще (на замітку мандрівникам) військові порадили нам не зупинятися на ночівлю в околицях Белза, бо “місця глухі”. Краще від’їхати подалі – до цивілізації, де буде безпечніше, – сказали вони.
Втім ми це й самі зрозуміли. Адже Белз нікого не не чекає, не кличе. І “стерегти” не “підписувався”. Але у цьому його “фішка”, його унікальність і його особлива принада…
І ще одне. Звісно, нам хотілося б поспілкуватися з кимось місцевим, аби розпитати, як і чим живе сьогодні місто, що колись було столицею князівства. Але у Белзі ми майже не зустрічали перехожих. А на наші повідомлення у соцмережах мешканці, з якими ми намагалися зв’язатися перед поїздкою, чомусь не відповіли. Що ж… Белз побажав зберегти свою таємничість.
Можливо, колись ми приїдемо сюди ще раз. І дізнаємося більше про місто, яке живе на світі вже понад тисячу років і явно встигло втомитися від такого довгого життя.
У статті використано інформацію з матеріалу БЕЛЗ: КНЯЖЕ МІСТО НА КОРДОНІ Дякуємо автору за екскурс в минуле, що допоміг нам зорієнтуватися і зрозуміти, який скарб ми знайшли.
Далі буде. До зустрічі в інших куточках України. Вас також може зацікавити наша подорож на Шацькі озера.
Комфортних і безпечних вам подорожей!
