Як все починалося – Друге життя Pontiac
Частина перша – Pontiac
Моя історія про те, що життя іноді таке непередбачуване і таке бентежне. А ще про те, що у ньому немає майже нічого неможливого. І якщо дуже сильно чогось хотіти, якщо у тебе є мрія – перед тобою відкриються усі потрібні дороги
Я, Понтіак Транс Спорт, народився – дуже давно і дуже далеко, аж за океаном – аби стати робочою конячкою і, відслуживши своє, тихо спочити десь на кладовищі машин… Моєю “місією” було – возити велику родину фермера по грунтових дорогах Техасу. Допомагати господарю у всіх його справах.
Так воно все і було. Майже все. Я слухняно виконував свою роботу. І кінець мій був уже близько. Але… Сталося одне на мільйон “але”.
На моєму шляху зустрілися ВОНИ. І я народився вдруге
Я мало пам’ятаю про своє перше життя. Та й мало у ньому було такого, про що варто було би згадувати. Тим паче тут.
Я вже помирав. Мене вже потайки розтягували на органи. І надії практично не було.. Доля моя згасала безславно у брудному дворі автомайстерні.
Але! Зараз я тут! Я на березі маленького озера. Над моєю головою синє небо і височезні сосни. Пахне хвоєю і трохи димом
Я народився знову, і став МАНДРІВНИКОМ. У моєму нутрі – ДІМ.
А далі буде моя історія. Мої спогади, враження і мрії. Це друге життя Pontiac. Привіт.
Частина друга – ВОНА
Вона була схибленою на подорожах з дитинства.
А все почалося з мапи, яка висіла на стіні її дитячої кімнати у радянській квартирі.
Тато придумав гру: загадував місто, а іншим учасникам – їй і сестрі – треба було знайти його на цій мапі.
Гра захоплювала. Знаходячи місто за містом, вона намагалася уявити їх. Як виглядають? Хто там живе? І так хотілося побувати скрізь… Подорожувати не тільки мапою…
Коли подорослішала, намагалася використати будь-яку можливість, аби кудись поїхати. Навіть до сусіднього села, навіть 20 км – було в радість.
Кожне місце, яке відвідувала, залишалося в її серці. У кожного є ДУША. Їй вистачає пару годин, аби розгледіти її.
А потім довго-довго гріють спогади про подорожі. Це найдорожче.
І так хочеться встигнути якомога більше побачити у цьому світі!
Шкода, що ж робота, купа справ, що вічно не вистачає грошей….
Колись, теж ще у дитинстві, побачила передачу про подорожі на “будинках на колесах”.
І тоді з’явилася МРІЯ. Адже можна жити СКРІЗЬ. Не бути прив’язаною до конкретного місця… Це те, чого вона хотіла б насправді …
Частина третя – ВІН
Він ніколи не мріяв подорожувати. Навіть ненавидів. У дитинстві втік з табору, куди його відправили батьки. Бо хотів додому. Хотів завжди бути вдома
А вже коли дорослим іноді доводилося їздити потягом… Це був справжній стрес для нього. Потяг рушав, а він кричав: ‘О Боже, він їде!!!” Рятуйте))
Він завжди вмів знаходити щастя там, де він є. У квітці, що розкрила пелюстки вранці. У зеленому листочку. У гарячій каві. У кожному новому дні. У візерунку весняного неба… О, весну він завжди чекав з особливим нетерпінням. Бо навесні все народжується наново, і він народжувався разом з усим.
Аби бути щасливим, йому зовсім не треба було долати кілометри і змінювати кліматичні пояси.
А ще… З дитинства він полюбляв техніку, а вона його. У 9 років прилаштував до велосипеда двигун. З підліткового віку був за кермом мопеду. Потім авто – одне змінювало інше. І їм було добре з ним, бо він умів дати раду своїй техніці у будь-якій ситуації.
Так дивно. Обожнював техніку, а подорожувати не любив.
Але одного разу все змінилося. Щось перемкнуло у його голові. Раптово і потужно.
Так почалося моє друге життя.
Так почалася наша спільна історія.
Частина четверта – ПОЧАТОК
Як я вже казав раніше, життя буває дуже непередбачуваним. І бентежним. І ви ніколи точно не будете знати, що станеться з вами завтра. Можна будувати плани, можна очікувати чогось, але… все може змінитися в одну мить.
Так сталося і зі мною.
10 років тому мене, вже досить старого і побитого життям, перегнав через кордон один вусатий вуйко з Коломиї, аби продати тут, в Україні. Він виклав мої фото в інтернеті, і згодом мене побачив ВІН. Не знаю, чим таким я йому сподобався, аби ВІН вирушив за мною аж за тисячу кілометрів з далекого Нікополя…
Потім ми разом з НИМ і НЕЮ добиралися до мого нового дому. Добиралися важко. Я скрипів, хрипів і торохтів. Періодично зупинявся на вузьких серпантинних дорогах, лякаючи ЇХ до нестями. Адже що б вони робили зі мною так далеко від дому, аби я зовсім став? Мене штовхали і я просувався далі якийсь час до наступної зупинки… Це був треш, який ВОНИ згадуватимуть, мабуть, усе своє життя.
Коли ми нарешті дісталися додому, я, потертий і кволий, все ж сподівався згодитися ЇМ, приносити користь. Був упевнений, що доживатиму свій вік у якості робочої конячки.
Так воно спочатку і було. Я розвозив газети, бо мої нові власники – журналісти. І вони в той час випускали свою газету.
Так я пропрацював близько року, а одного разу… моє серце зупинилося. Я став просто посеред дороги, і більше нікуди не поїхав.
У моїх господарів тоді була купа інших проблем, і моєю долею не дуже переймалися. Мене відтягнули до якогось захаращеного двору, де майстер мав спробувати запустити моє серце.
Йшли РОКИ. Господарі не забули про мене. Але у них вічно не вистачало грошей. Іноді навіть на хліб з молоком. Тому платити за моє лікування вони не дуже могли. Ледве зводили кінці з кінцями самі.
А я….
А мене потроху розбирали на органи. Майстер… той, хто мав стати моїм лікарем, просто методично вбивав мене. Він витягував одну за одною деталь з мого нутра і продавав. Йому були потрібні гроші. А я помирав.
Одного разу ВІН прийшов до мене і дізнався про все це. ВІН був у розпачі, йому було так шкода мене….
І от в цей момент все змінилося.
Мене забрали від того “майстра”, господар знайшов гроші.
І життя почало налагоджуватися.
Спочатку був план просто мене відремонтувати. А потім з’явилася мета – перетворити мене на дім. Дім на колесах. Аби втілити ЇЇ дитячу мрію.
У НИХ не було якогось конкретного плану. Та і можливостей, відверто кажучи, не було. Вони не знали, як саме здійснять задумане. Але мудрі люди кажуть: коли у тебе є мета і ти шукаєш дорогу, коли ти наполегливий і завзятий, одного разу обов’язково світло впаде так, що ти побачиш потрібну тобі дорогу. Двері, яких раніше не помічав, відкриються перед тобою. І зорі вкажуть шлях. Все це – ПРАВДА.
Мені дали нове серце та інші органи, яких не вистачало. Я став почуватися навіть краще, ніж у молодості. І потроху, стараннями мого власника-чарівника та його помічників, які з’являлися на шляху саме тоді, коли було потрібно, перетворювався на ДІМ.
І сьогодні я можу сказати, що мрія збулася. В це не вірили до кінця ні я, ні ВОНИ. Але це так. Я тепер – дім. Дім на колесах.
Якщо вам цікаві технічні деталі, багато чого ви можете дізнатися ось тут https://vanlife.fans/category/garage/
А я додаю фото себе, яким був 10 років тому, у Коломиї, і яким є зараз. Просто порівняйте!
І далі буду розповідати вам про своє друге життя, яке робить щасливими мене і ЇХ. Про наші подорожі і пригоди, про наші враження і емоції… Про світ, який відкривається нам щодня.