Сьогодні Різдво, і ми вирішили поділитися спогадом річної давнини про подорож до Польщі, яка припала саме на це свято. Ні, це не була мандрівка у форматі Vanlife – Pontiak залишався в Україні, як і хлоп’яча частина нашої команди – тобто Володимир і Володя були вдома. А відвідали Люблін на Різдво Катерина і її донька Дарина.
Ми розкажемо і покажемо, як виглядає відомий туристичний центр Польщі у грудні – під час різдвяних свят. Які особливості перебування там у цей період. А ще розкажемо про наш шлях до Любліна (спойлер: це був справжній треш, який наклав відбиток на всю поїздку, і після повернення додому ми ще декілька місяців навіть згадувати про неї не хотіли, як і відкривати та переглядати фото).
Тут буде трохи багатенько тексту і багато світлин, а ще трохи відео. Сподіваємось, вам буде цікаво. Просимо не судити суворо. Адже у статті показано Люблін – яким ми побачили його на перший погляд. Щось могли наплутати і допустити якісь неточності.
Важка дорога до Любліна
Отже, ми виїхали до Любліна о 10-й годині ранку 23 грудня 2023 року зі Львова на автобусі. Планувалася маленька подорож, і Люблін обирали саме через його близькість до кордону з Україною. Відстань між цим старовинним польським містом і Львовом усього 216 км. Тож очікувалось, що ми подолаємо її за 3-4 години, ну і плюс певний час на кордоні. Тому житло у Любліні забронювали з 23 по 25 грудня (на дві ночі), і оплатили його одразу, коли наш автобус зрушив з місця. Планували заселитися вже у другій половині того ж дня.
Але не так сталося, як гадалося. Наша дорога зайняла врешті більше доби (!).
Якщо пам’ятаєте, взимку минулого року як раз був пік блокування кордону польськими фермерами. Ми, звісно, знали про це, але наївно думали, що пасажирських перевезень акції не торкнуться.
І помилилися.
Плюс новорічно-різдвяні свята – пасажиропотік у цей період завжди збільшується в рази (цього року – теж).
Кордон ми перетинали в цілому понад 18 годин. Забігаючи наперед, митний контроль у Польщі пройшли тільки вранці 24 грудня. А до цього були тривожний вечір і виснажлива ніч. Спочатку ми ще сподівалися, що потрапимо на місце хоча б до кінця доби. А потім вже ні на що не сподівалися, а просто стривожено чекали. І хотіли приїхати вже хоч колись і хоч кудись. Туалету в автобусі не було. Відвідати вбиральню за всю поїздку вийшло усього один раз. І це було близько 16-ї години 23 грудня на одній із заправок, де зупинився і став, ніби вкопаний, наш автобус.
Щоб потрапити до вуличної вбиральні, довелося відстояти двогодинну чергу.
Було зимно. Дув холодний вітер і поривався йти колючий сніг, який неприємно щипав обличчя.
Люди, які виходили з вбиральні, одразу ставали у хвіст черги. Аби бути першими, коли туалет знадобиться знову. В приміщенні заправки туалету чи то не було, чи він був зачинений – вже підзабулось. А саме приміщення було забите під зав’язку пасажирами численних автобусів, які все ніяк не їхали. Періодично ми протискалися туди, аби погрітися хоч пару хвилин…
Після приблизно чотирьох годин проведених на вулиці, ми сіли у свій автобус, і нарешті зрушили з місця. Просувалися зі швидкістю черепахи. Люди, яким потрібно було обов’язково прибути до Польщі вчасно (на літак чи з іншої причини), бігли до «голови» гігантської колони в надії знайти вільне місце в автобусах, які вже от-от перетнуть кордон. Були готові ще раз сплатити за квиток. Деяким це вдавалося і вони не поверталися. Але більшості не щастило. Люди повільно йшли назад, вишукуючи у довжелезній тягнучці свої автобуси. Іноді довго не могли знайти. Панікували..
Пустився сильний сніг.
На сидінні через прохід від нас напивалася коньяком жіночка років 45, яка їхала разом з донькою-підлітком… Вона постійно комусь дзвонила, і чим сильніше п’яніла, тим гучніше розмовляла. Сварилася, жалілася, кричала, що у неї «летить бронь»…
У нас теж, як загадувалося вище, полетіла бронь. Вже було зрозуміло, що 23 грудня ми не заселимося, а значить даремно заплатили за одну ніч. Сказати правду, тоді вже не було впевненості, що хоча б до другої ночі ми дістанемося Любліна.
Нам ніхто нічого не пояснював, не оголошували хоча б приблизних термінів перетину кордону. Та і самі водії, мабуть, не знали цього.
Спочатку назад ми теж планували їхати автобусом. Але, застрягнувши на кордоні, прямо там скасували бронь, і придбали квитки на потяг. Ні, ні – повторення такого трешу нам точно більше не хотілося!
Тоді ж написали і власниці заброньованого житла, що вчасно прибути на місце нам не вдасться…
Просуваючись вночі по десять метрів за годину, ми доповзли до польського кордону вже вранці 24 грудня. Виснажені, знервовані, з єдиною мрією – про туалет. Але його на митниці не було…. Чи ми просто не знайшли. Довелося чекати аж до самого Любліна. По дорозі до якого, до речі, ми побачили десятки кілометрів черг з фур, які вишикувалися вздовж траси, чекаючи можливості перетнути кордон з Україною. На митниці нас спитали про мету візиту. Почувши відповідь, що ціль -туризм, а перебувати у Польщі плануємо лише добу, співробітниця здивовано підняла очі і певний час похмуро нас розглядала. В її очах була шалена недовіра. Адже вона, мабуть, звикла бачити перед собою зазвичай тих, хто шукає у Польщі притулку, а не їде сюди із туристичною метою… Так вже склалося, на жаль, останнім часом…. Митниця на всякий випадок сфотографувала нас. А раптом ми якісь злочинці? (Можливо, так подумала вона). Фотосесія на кордоні – таке з нами трапилося вперше.
Нас привезли на головний автовокзал Любліна близько 12:00. І ми одразу кинулися шукати туалет. Але не все було так просто… Аби потрапити до нього, потрібно було закинути в термінал монетки певного номіналу. Яких у нас, звісно, не знайшлося. Жодні благання і пояснення про добу в дорозі і 18 годин на кордоні без туалету на співробітницю вбиральні не подіяли. «На вокзалі є обмін валют, йдіть і міняйте гроші, потім приходьте з монетками» – сказала вона.
На квест «роздобудь монетки» у нас пішло ще приблизно півгодини…
Фото з автовокзалу Любліна ми не зробили. Якось було не до світлин, та й заряд на телефонах був мінімальний…
Ми дісталися помешкання в Любліні, але треба знайти ключ
Близько 13:00 ми були біля нашого хостелу, до якого дісталися пішки.
Хостел являв собою «апартаменти» в центрі Любліна. На фото була невеличка затишна квартирка, з кухнею і можливістю готувати їжу. Досить доступна по ціні. Цей варіант нам дуже сподобався. Виглядало надзвичайно привабливо та романтично. І до того ж відстань до помешкання від вокзалу менше кілометру фактично по прямій.
Отже, ми нарешті стояли біля старовинного будинку, де нас мали чекати ще від учора….
Але і тут виявилося не все так просто.
Двері хостелу були зачиненими. Ми подзвонили, і нам ніхто не відкрив.
Маючи контакти власниці, ми зв’язалися з нею по вайберу. Комунікація відбувалася на суміші польської і англійської. Пані пояснила нам, що ключ від помешкання схований у «сейфі», який можна знайти, якщо повернути ліворуч за будівлю, пройти прямо, а потім звернути праворуч. Потім піднятися сходинками на другий поверх, вийти на балкон, і таааам, на стіні знайти скриньку з кодовим замком. Хвилюючись під час розмови, код ми не запам’ятали. Телефонувати ще раз не хотілося. На щастя, нам вдалося підібрати код, користуючись «злодійським способом», – тобто, відшукавши найбільш затерті кнопки.
Впоравшись із черговим квестом, ми нарешті відчинили двері свого омріяного помешкання в центрі Любліна.
Воно виявилося таким же затишним, як і на фото. Очікування справдилися. Реальність навіть перевершила їх.
Ми були щасливі.
Відпочивши з дороги буквально півгодини, вирушили знайомитися зі старовинним польським містом.
На годиннику вже була 14-та, ще трохи – і почне сутеніти. Тому ми поспішали.
Ще при денному світлі ми встигли обійти половину центру Любліна і побачити багато красивих та величних будівель, старовинних арок, пам’ятників…
Дарина зустріла якогось козлика і “застрягла” біля нього.
Ось такий цікавий напис на дверях будинку 🙂
Якщо ви, можливо, думаєте, що на Різдво у Люблені натовпи туристів і нестримні веселощі, то ви помиляєтесь і нічого не знаєте про Польщу.
Для поляків Різдво – суто родинне свято. Вони дуже люблять його. Але відзначають вдома, з рідними і близькими.
У святкові дні тут майже все завмирає. Вулиці порожніють. Зачиняються банки та інші державні установи. А також супермаркети та більшість інших магазинів.
Роботодавці не можуть змушувати працювати своїх підлеглих у такі дні. Тим паче, що й клієнтів буде обмаль. Місцеві святкують вдома, а туристи не їдуть до Польщі на Різдво, знаючи про таку особливість країни. Хіба що одиниці – у прагненні поблукати порожніми вулицями, без натовпів, метушні і гамору… (Як ми).
Працюють у Польщі на Різдво тільки аптеки, заправки та деякі маленькі маркети. Наприклад, дуже популярна тут, «Жабка». А поїсти можна хіба що у «Макдональдсі». Ну, можливо, ви знайдете ще якусь кав’ярню.
А! Ще працюють крамниці з алкогольними напоями. Яких ми помітили досить багато. А біля них, як правило, гуртувалися чоловіки, приємно проводячи час.
Ми про такі особливості Польщі знали, але все ж сподівалися, що знайдемо хоча б одну сувенірну крамницю. Ну, хоча б однісіньку!
А вже сутеніло…
Довго кружляли центром Любліна, зрідка зустрічаючи на вулицях зграйки переважно україномовних чи російськомовних, вже не зовсім тверезих людей.
Ще бачили Санта Клауса, який, очевидно, саме поспішав з подарунками до когось із чемних дітлахів…
Жодної відчиненої сувенірної крамниці не було. Вуличної торгівлі теж. Ніде. Ніякої!
І от… Вже майже зневірившись і змирившись з тим, що повернемось додому без подарунків, на одній із старовинних вуличок, ми помітили жінку яка (о Боже!) чимось торгувала. Затамувавши подих, ми наближалися до неї, хвилюючись, аби вона раптом не розчинилася у сутінках і не виявилася міражем.
Але це була справжня жива жінка. Яка торгувала сувенірами! І вона говорила українською!
Ми познайомилися. Виявилося, що жінка – з Києва. Приїхала до Польщі як біженка. І ось, має такий підробіток.
Серед сувенірів у неї була лише продукція з ілюстраціями української художниці Ірини Глущенко, яка малює їжачків. Переважно – магніти і календарі. Ми купили і того, й іншого. Були неймовірно щасливі, що нам вдалося подолати і цей квест різдвяного Любліна.
Так зворушливо було зустріти українку на чужині…. Так символічно, що саме наша землячка виявилася єдиною людиною, у якої ми змогли купити сувеніри… І які ж гарні ці їжачки!
Задоволені, ми зайшли в одну із працюючих «Жабок» і купили трохи їжі для Святвечора. Хоч перша зірка давно вже зійшла на небі, але все ж… Традиція!
На зворотному шляху до «апартаментів» обійшли другу половину центру Любліна – вже у сяйві вуличних ліхтарів і новорічних гірлянд.
Вечірній Люблін.
Завітали до українського консульства. Його шукали цілеспрямовано. І знайшли. Зробили світлини.
Коли перебуваєш у чужій країні навіть усього декілька годин, вже тягне додому, і дуже цінується все, пов’язане з Україною! Ну, принаймні у нас, було так….
Прогулялися по великій, святково прикрашеній площі.
Купили кави в тій же «Жабці» і смакували прямо на лавочці, спостерігаючи за зрідка проїжджаючими автобусами.
Втомлені, дісталися нашого хостелу…
І влаштували святкову вечерю.
Попереду у нас був ще майже цілий день у Люблені, адже наш потяг відходив аж близько 23:00…
Другий день у Любліні
Вранці, поснідавши, зібравши речі в рюкзаки і прибравшись у кімнаті, ми написали власниці, що виселяємося. Певний час чекали, що, можливо, хтось прийде, аби виселити нас і забрати ключ. Але ні – ніхто не прийшов. І ключ ми поклали туди ж, де взяли його учора – у таємну скриньку на задньому дворі будівлі.
День 25 грудня видався туманним і похмурим. А на вулицях міста очікувано було ще менше людей, ніж учора.
Протягом усього дня ми блукали містом… Робили світлини.
На одній із площ гучно співав і танцював якийсь кучерявий хлопець в яскравій шапці. З колонки в його руках лунала музика. І це були єдині веселощі, які ми побачили у Любліні на Різдво.
Хлопець чіплявся до всіх перехожих, яких було зовсім небагато. Очевидно, йому було нудно без компанії.
До нас він теж підійшов, і ми трохи поспілкувалися ламаною англійською. Дізнавшись, що ми з України, він запропонував нам допомогу у вигляді житла у справжньому замку його батька в Італії.
Ми чемно подякували, але все ж відмовилися від такої привабливої пропозиції.
І вирушили шукати місце, де можна було б перекусити.
По дорозі ще зустріли двох чоловіків, які шукали воду. Вони казали «Water, water». Теж, очевидно, туристи. Ми допомогли їм, показавши жестами, як знайти «Жабку».
Пообідати вдалося у «Макдональдсі», який був забитий під зав’язку. А як же! Чи не єдиний працюючий заклад у Любліні на Різдво…
Навколо себе ми почули дуже багато української мови. Було враження, що ми десь у Львові чи Тернополі. Чоловіки, жінки, діти… Майже всі говорили українською у тому «Макдональдсі» Любліна 25 грудня 2023 року….
Підживившись, рушили далі.
Атмосфера в центрі Любліна на Різдво.
Грає музика, і хтось підспівує.
Пам’ятне місце.
В одній із арок, яка трапилася нам на шляху, Дарина заспівала «Щедрика».
Люблін є одним із найстарших поселень у Польщі. Ще в VI столітті на схилах пагорбу Чвартек почали селитися люди. Сьогодні Люблін — центр Люблінського воєводства, найбільше місто та промисловий, культурний і науковий осередок у Східній Польщі та на правобережжі Вісли. Місто є важливим туристичним центром.
І, звісно, це помітно неозброєним оком. Велика кількість красивих будівель, пам’яток архітектури, а також різноманітних кафе, ресторанів, сувенірних крамниць красномовно говорять про це.
Але ми вам не розкажемо ні про сервіс в таких закладах, ні про особливості польської кухні. Адже Люблін на Різдво з гамірного туристичного центру перетворюється на тихе і «домашнє» місто… І все зачинено.
Запам’ятався один із кварталів в центрі Любліна, де на нас з фасадів старих будинків «дивилися» люди. А точніше, фото людей. Як з’ясували, це світлини євреїв, які колись жили тут.
Пишуть, що Люблін був центром єврейської громади Польщі протягом 700 років, місто розвивалося переважно завдяки єврейським торговцям і підприємцям. Станом на 1939 рік тут проживало 37 830 євреїв (майже 35% усього населення). І майже всі вони були вбиті за часів німецької окупації нацистами. Тож після Другої війни від єврейської громади Любліна залишилися лише спогади. І зараз місто культивує цю пам’ять у вигляді фотографій мешканців, які загинули. Їхні силуети та портрети з’являються на “потертих” фасадах, дивлячись на туристів.
В околицях Любліна також є пам’ятка про ті страшні часи – а саме, музей у приміщенні колишнього концтабору. На жаль, часу на відвідини його у нас не було. А от старе єврейське кладовище ми вирішили знайти. Щоправда, багато цікавого там не побачили. Цвинтар знаходиться у досить захаращеному куточку, його оточено високим муром. За яким – місце, де колись ховали євреїв. Але зараз про це не говорять ні пам’ятники, ні інші ознаки. Ми побачили щільно засипану листям і зарослу кущами територія. Яку, втім, бережуть.
Побачили ще і от такий пам’ятник… В історії Польщі, як і в історії України, багато чорних сторінок…
Сходинки з цікавими надписами.
Надвечір небо прояснилось.
Місто прикрасили до Різдва і Нового Року.
Вже у сутінках пішки прямували на залізничний вокзал, на який мав прибути з Варшави наш потяг. Добре, що у нас із собою не було багато речей. Тож ми могли спокійно гуляти увесь день, виселившись із хостелу.
На шляху нашому до вокзалу була ще одна родзинка Любліна – величезний парк з різноманітними цікавинками. Називається він Ludowy (тобто Народний).
Як ми дізналися, раніше парк був доволі недоглянутим. Його масштабно реставрували у 2021 році, залишивши старезні дерева, але облагородивши саму територію.
Тепер тут багато асфальтованих доріжок, фонтан, кілька дитячих майданчиків, окрема територія для вигулу собак, велосипедний памп-трек, лежаки для відпочинку, шахові столики, майданчик для вуличних тренувань та навіть музичні інструменти.
Допомагають туристу ознайомитися зі структурою парку такі ось інтерактивні стенди, де можна обрати зручну для читання мову. Українська теж є у списку, чим ми і скористалися.
Кажуть, що цей парк особливо полюбляють велосипедисти та ролери через доріжки високої якості і різноманітні підставки для трюків.
Парк розташовано біля люблінської річки Бистриці. Хоча те, що ми побачили, навряд чи можна назвати річкою. Але любленці шанують те, що мають. Це видно по тому, яку «оправу» вони зробили для цього кволого «струмка». Який збудували міст через нього! В темний час доби він красиво світиться, і тут можна проводити гарні фотосесії.
Залишивши парк, ми пройшли ще трохи, і опинилися на залізничному вокзалі Любліна.
У нас було ще досить багато часу, і ми вирішили поблукати околицями вокзалу. А раптом знайдемо відкритий сувенірний магазин? Але ні. 25 грудня це було нереально. Знайшли лише дві працюючі «Жабки» і багато магазинів з алкогольними напоями – на будь-який смак.
У приміщенні самого вокзалу і на його території теж нічого не працювало. А ми сподівалися, що матимемо змогу перекусити в якійсь кафешці…. Але навіть каси були зачинені. Скористатися камерою схову не змогли – система чомусь не хотіла читати банківську карту. А дріб’язку у нас не було. Як не було його і для вбиральні. Але ми вже особливо не переживали… Адже їдемо потягом, де майже напевно має бути туалет (хоча все може бути, звісно). І вже за декілька годин ми будемо в Україні…
Так і сталося. Потяг прийшов вчасно, у ньому був туалет. Серед пасажирів – майже самі українці. Переважно жінки з дітьми, що, очевидно, їхали додому на Новий рік. Без затримок та інших неприємностей, вже через декілька годин, рано-вранці 26 грудня ми були на рідній землі. Чому дуже раділи. І дивувалися цій радощі. Адже нас не було вдома всього лише дві доби. А вже встигли так сильно скучити по Україні!
Взагалі, під час повномасштабної війни бажання подорожувати за кордон якось зникло. Люблін став виключенням. А от мандрувати Україною і вивчати кожен її куточок – бажання просто нестримне. Сподіваємось, у нас будуть нові мандрівки найближчим часом…
А поки можна почитати: Володимир: тричі столиця, місто, де отруїли останнього правителя Руського королівства
І ще: Не чіпайте квітку: Копанка на Львівщині, розібраний хутір, земля скроплена кров’ю Героїв
