Цю квітку ми зустріли на підступах до загубленого серед лісу та заростів кукурудзи, оточеного бездоріжжям, хутору Копанка на Львівщині. А точніше, того, що від нього лишилося…

Над нами було синє небо з яскраво-білими хмарами.

Довкола стояла нереальна тиша. Ні звуку машин, ні голосів людей, навіть птахи мовчали. А квітка, така тендітна і напрочуд гарна, ніби кричала: «Не підходь до мене, не торкайся. Я жива!».

Ми наблизилися лише трохи, аби сфотографувати її. Обережно підійшли, намагаючись не потурбувати, не порушити її гармонійний спокій.

Не чіпайте квітку: Копанка на Львівщині, розібраний хутір, земля скроплена кров’ю Героїв — На фото навіть можна розгледіти щось схоже на злякане личко

Це – дика морква.

Колись так само кричала і Копанка. Не підходь. Не чіпай. Не торкайся. Тут – ЖИВЕ. Тут краса. Тут люди. Тут НАШЕ.

Але загарбників не спинили ні благання людські, ні ліси, ні гори, ні болота – хоча ті, як уміли, намагалися захистити людей, що споконвіку жили тут. Важкий радянський чобіт дістався й сюди – безжально топтав святу землю, м’яв траву, давив квіти. Залив все навколо кров’ю. Приніс страшні муки старим і малим.

Багатьох вбили. Багатьох вигнали з рідного дому, відправивши на «сєвєра».

Копанка – на жаль, не унікальна у цьому. Таких хуторів, сіл і селищ, стертих чи фактично стертих з лиця землі, покараних за спротив, на Заході нашої країни багато…

Взагалі, важко знайти в Україні куточок, який би не був политий кров’ю борців за неї. Зараз точиться страшна війна на Сході і Півдні. А тоді, в першій половині 20 століття, серце боротьби за Україну і її державність билося саме тут – на Заході. І хто знає, чи була б у нас зараз держава, якби не ті хлопці й дівчата, що боролися тоді, затято і хоробро, віддаючи тисячами життя. Без підтримки держави і світу, сам на сам з потужним, цинічним і безжальним ворогом, що вдерся до їх затишного світу і узявся нищити його. Билися, розуміючи, мабуть, приреченість цієї боротьби. Але… Виходить, що не могли інакше.

Ми побували тут у серпні 2023 року. Аби доторкнутися до історії, походити по цій землі, рясно залитій кров’ю Героїв. Вшанувати їх пам’ять. Подякувати їм подумки.

Копанка – що це за хутір, яка його доля

Копанка до 1940 року була присілком села Мокротин. Саме слово означає «ставок», «заглибина для води».

Перші будівлі тут з’явились десь у другій половині 18 століття. На початку 19 століття присілок мав шість будинків. Вікіпедія навіть «пам’ятає» імена господарів. Це Боровик Гриць, Забава Федько, Фірляшок Пилип, Подерак Лучко, Босак Данило і Процайло Яцко. На хуторі існував млин.

В середині того ж століття поселення нараховувало вже 8 хат. Власниками були: Боровик Яцко, Крупа Іван, Забава Каська, Марцін Міхал, Подерак Пилип, Босак Іван, Процайло Кузьма, Мороз Сень.

На початку ХХ століття присілок вперше з’явився на географічних картах як окреме поселення зі своєю назвою. Називався він тоді Підбучки, щоправда вимовлялося це на польський манір — Под Бучкем.

А вже в 30-х роках того ж століття почала вживатися назва Копанка. Крім цього окремі частини хутору мали свої назви. Зокрема, будинки на сході йменували Стригами, а окремі двори на північному заході — Кичері.

Перед Другою Світовою війною у Копанці нараховувалось близько 60 хат. Діяла початкова школа.

Проте за зв’язок з повстанцями УПА майже всіх жителів було виселено, а будинки розібрані.

Ось і вся коротка історична довідка. А яка страшна трагедія стоїть за цими лаконічними рядками…

Ми у Копанці

Пробравшись по бездоріжжю до Копанки, ми побачили декілька хат, що сховалися серед дерев. Дивилися на них з далеку. Не зважилися наблизитися. Не хотілося вдиратися до чужого простору, порушувати спокій мешканців, тривожити їх або ще гірше – налякати. Та й не дуже просто було б не те що проїхати на Pontiak, а навіть пройти через густі зарості до залишків знищеного «совєтами» хутору.

Тому просто довго милувалися неймовірною природою, дихали напоєним травами повітрям, слухали тишу. Думали про минуле. Про сьогодення. Про майбутнє. Чи настануть колись часи, аби хоч століття минуло без війни на такій прекрасній і такій багатостраждальній українській землі?…

Неймовірна природа біля Копанки.

Здивувалися, побачивши на під’їзді до Копанки церкву. Невеличку, але дуже гарну. Видно, що діюча, ошатна.

Цікаво – адже у Копанці лише жменька мешканців. А церква – є. Втім, це типова історія для Заходу України, де навіть у невеличких селах може бути по два, або й три храми – іноді різних конфесій.

Пізніше дізналися, що збудований усього за два роки храм Преображення Господнього у Копанці освятив у 2019 році на Спаса Єпископ Петро Лоза. Церкву звели на кошти меценатів і за підтримки парафіян.

До речі, на початку 20 століття саме церква відіграла значну роль у формуванні національної свідомості місцевих мешканців. Про це пише у своїй роботі «Мокротин – земля рясно скроплена кров’ю» уродженець села Мокротин, син учасника визвольної боротьби, чию родину було вислано на північ СРСР Євген Пограничний.

За його словами, дуже великий вплив на людей малі сільські священики. Власне, від церкви народ постійно отримував той духовний заряд, який визначав рівень їхнього сприйняття громадсько-політичної ситуації.

Земля рясно скроплена кров’ю

Перед тим, як їхати до Копанки, ми прочитали спогади краєзнавця Пограничного, і вони допомогли нам скласти уявлення, що ж відбувалося в цій місцині 100, 90, 70 років тому…

Дозвольте поділитися з вами тим, про що дізналися.

Автор спогадів, Пограничний Євген Пантелеймонович, народився 20 березня 1943 р. у селі Мокротин (присілком якого була Копанка) Жовківського району Львівської області. Був депортований разом із родиною 1 січня 1950 р. на Далекий Схід, повернувся в Україну 1960 р.

Село розкинулося серед мочаристих, заболочених обширів за сім кілометрів на південь від Жовкви, що на Львівщині. Характеристика місцевості, як вважають дослідники, відображена у його назві. Село давнє, його пракорені ще у княжій добі, а перша згадка в офіційних документах 1399 р. Історична доля Мокротина складалася так само, як і більшості сіл Галичини, – пише автор про свою малу Батьківщину

Він нагадує, що після втрати державності, занепаду Галицько-Волинського князівства ця земля на багато століть потрапили у залежність, спочатку від Польщі, з 1772 року – від Австрії. Ну, а потім прийшли «совєти».

Однак, за словами Пограничного, у всі часи мешканці ніколи не схиляли голів перед загарбниками-гнобителями, і постійно прагнули волі та побудови незалежної України.

З величезним ентузіазмом мокротинці включилися у будівництво своєї держави, коли у Львові в 1918 році відбувся Листопадовий здвиг і було проголошено ЗУНР. Не чекаючи розпоряджень зверху, мокротинські сміливці заволоділи військовими касарнями і, роззброївши місцеву австрійську залогу, пішли визволяти Жовкву (містечко поруч). А невдовзі майже всі юнаки влилися в ряди Української Галицької Армії.

У рядах січових стрільців воював і батько автора спогадів Пантелеймон Пограничний.

Не змирилися з польською займанщиною мокротинці і після поразки визвольних змагань. Хоч, на деякий час, зброю довелося відкласти, їхній національно-патріотичний дух ніколи не згасав. У селі відродилася «Просвіта», організувалися спортивно-патріотичні товариства «Луг», «Сокіл» тощо. Але найбільший вплив на свідомість людей мали УВО, а відтак ОУН, які ставили перед собою чітко визначену мету – здобуття української державності.

Кожного року відзначався Листопадовий здвиг, як день народження української державності, у селі вивішувалися синьо-жовті прапори, на стрілецьких могилах проводилися віча. У травні 1938 р. після вбивства керівника ОУН Євгена Коновальця, тут відбулася панахида. У селі вивісили жалобні прапори.

Щедрим джерелом духовності, що збагачувало життя селян, був жіночий монастир Сестер Йосифаток. Він виник наприкінці 30-х рр. Сестри Божої обителі опікувалися дітьми-сиротами, немічними, надавали селянам медичну допомогу. У 1947 році войовничі атеїсти монастир закрили, а черниць розігнали.

Під час Другої Світової війни мокротинці разом зі своїми сусідами з довколишніх сіл Жовківщини активно включилися до підпільної боротьби проти німецьких і московських поневолювачів.

Під кінець 1942 року Мокротин став своєрідним воєнізованим табором, а юнаки, які роздобули зброю, створили групу самооборони. Тоді ж почалося масове облаштування криївок.

Усього з села Мокротин за волю України воювало близько сотні юнаків та дівчат, більшість з яких впали смертю хоробрих зі зброєю в руках, або загинули у сталінських тюрмах та таборах.

На території Мокротина та його околиць відбулося чимало збройних сутичок патріотів із займанцями – як німецькими, так і радянськими.

Першими жертвами із мокротинців були студент Михайло Бродик, якого НКВД заарештувало ще у 1940 році і він загинув у його катівнях, та Іван Потимко, стрілець УПА. Він упав у бою з німцями у присілку Пили біля Добросина і похований у Жовкві. Михайло Скіра (Босак) помер у німецькому концтаборі.

Мокротинські патріоти не раз демонстрували відвагу і винахідливість. Це, зокрема, проявилося при облаштуванні підпільної друкарні, що мала назву «Прага», і діяла з січня 1942 р. Друкарське устаткування розмістили у криївці під горою Гарай. Друкарню добре законспірували. У ній працювало 28 чоловік

Нижче на фото – та сама гора Гарай. Ми піднялися на неї, хоч це вартувало нашому Pontiak чималих зусиль. На горі встановлено державний Прапор.

Навесні 1943 р. гітлерівці виявили друкарню і знищили її.

У тому ж році німці хотіли зняти із дзвіниці дзвони. Але протягом однієї ночі дзвони таємно щезли: їх закопали селяни, і таким чином врятували. Тепер вони знову висять на дзвіниці і скликають парафіян до церкви на Службу Божу.

З приходом у 1944 р. на західноукраїнські землі більшовиків багато мокротинців взялося за зброю. Криваві бої з окупантами відбувалися майже щодня.

Радянські окупанти не тільки вбивали місцевих мешкаців, а й нищили їх домівки, майно. Так, у один із чорних днів було спалено вщент весь присілок Мокротина Тернів (понад 50 хат).

А Копанку, як згадувалося вище, розібрали, виславши більшість мешканців на північ. Це сталося у 1950-му році.

Депортація. Історія родини Пограничних

Як відомо, у повоєнні роки масова депортація галичан була однією з форм політики геноциду щодо українського народу. Євген Пограничний каже, що виконавцями цих каральних акцій були відбірні й вишколені військові формування справжніх мародерів, вихованих на ідеології класової ненависті до людськості.

У самому Мокротині теж було багато депортованих родин. Серед них і родина Євгена Пограничного. Адже чи могли комуністи пробачити голові родини його участь у визвольній боротьбі?

Ось як згадує той страшний час Євген Пограничний.

«Жахливу репресовану акцію провели в нашому селі більшовицькі сатрапи у перший день 1950 року. У новорічне свято принесли окупанти у наше село нове горе: вивезли з рідних домівок п’ятдесят родин, в яких було багато маленьких дітей.

Серед депортованих була і наша родина. Хоч і йшов мені в ту пору лише сьомий рік, однак добре запам’ятав, як усе відбувалося, відчув, на собі усю жорстокість більшовицьких катів.

Тієї морозної передноворічної ночі село мирно спало, не підозрюючи небезпеки. А тим часом до нього увірвалися зайди. Кілька разів гепнули знадвору у двері нашої хати. «Аткрывай немедленна!». Цей дикий крик розбудив усіх нас. Спросоння наша малеча (а було в нашій родині семеро дітей) залементувала. Тато пішов відчиняти двері. А за хвилину до хати вскочило кілька озброєних автоматами незнайомців. Старший з-поміж них підійшов до запаленої гасової лампи, витягнув папір і почав читати: «За пособничество ОУНовским бандитам ваша семья переселяется в аддальонные районы СССР…» Сабирайсь! Быстра!»

І стали оці нелюди нишпорити по хаті, виштовхувати нас на вулицю. Батьки і старші сестри поспіхом збирали сякі-такі пожитки. Всі одяглися, винесли пакунки, клунки – і прощай, рідна хато, прощавай, рідна земле. Важкі випробування чекали нашу родину: батька Пограничного Пантелеймона Федоровича, 1898 р. н., маму Пограничну (П’ядик) Анастасію Григорівну, 1908 р. н., сестер Марію, 1924 р. н., Дарію (Пограничну-Процайло), 1938 р. н., братів Степана, 1927 р. н., Михайла 1930 р. н., Ярослава, 1934 р. н., Богдана 1940 р. н., та мене, семирічного хлопчину.

До Жовкви із села вирушила довжелезна валка саней. Супроводжували її озброєні енкаведисти. У містечку всіх посадили на відкриті вантажівки й відправили до Львова у пересильну тюрму, що містилася на Замарстинівській, 9. Уже по дорозі до Львова багато благенько одягнених людей, особливо дітей, перестудилося, захворіло.

У тюрмі людей порозпихали по камерах. Нашу сім’ю загнали у загальну камеру. Розташувалися ми на двоповерхових нарах. Але тут не вистачало місця навіть для дітей. Тому мама, тато й наші старші спали на долівці, на клунках. Двері камери були замкнені, коридором ходив вартовий наглядач. Бруд, цвіль, брак повітря, сморід (у камері містилася бодня, так звана «параша», яка правила за кльозет… Винести й випорожнити цю бодню можна було тільки раз на добу).

За ґратами «на Замарстинові» наша сім’я зустріла перший невольницький Свят-Вечір, відсвяткувала Різдво Христове…

Наприкінці січня серед ночі заскрипіли іржаві завіси камерних кованих дверей. Наказ – готуватися в дорогу. Закритими автами, «воронками» нас відвезли на залізничну станцію і позаганяли у товарні вагони. Додержували такого порядку: в один вагон добирали сім’ї, прізвище яких починалося на одну й ту ж літеру. У вагоні на літеру «П» помістили нашу і ще чотири сім’ї. По боках вагона – двоповерхові помости («нари») для спання. Посередині вагона – металева пічка «буржуйка» і, розуміється, комунальні вигоди («параша»).

При кожному вагоні – варта з озброєних енкаведистів. Двері вагона відчиняли тільки на великих станціях, і тоді нам давали воду і навіть потрошки репети. В Іркутську змінилася варта. Поїздка перетворилася на жахливу муку. Поки довезли нас до Комсомольська-на-Амурі, минуло майже півтора місяця.

У Біробіджані було відчеплені два вагони, а весь ешелон прибув до Комсомольська. Тут частину вивезених родин залишили розбудовувати «комсомольське» місто. Що за «комсомольці» будували це місто, гадаю, пояснювати нема потреби. Основна ж частина прибульців була розвезена по глухих лісових поселеннях й розміщена у бараках, де перед тим існували концтабори.

З вузлової станції Селіхін нас саньми повезли за 30 км до місця поселення. Візник, який прибув за нами, згодом розповідав, що місцевих жителів енкаведисти залякували тим, що «прієдут бандіти». Той чоловік сам під рядно заховав сокиру, на усякий випадок… Та коли побачив тих, за ким приїхав – маленьких дітей, жінок, літніх чоловіків, то йому стало соромно.

У бараках нас розселили так, що на одного чоловіка припадало не більше квадратного метра. Двоярусні нари, розбиті шибки, протяги. Одна пічка – «буржуйка» на весь барак. Отож, рятуйся, хто як може. Батьки, старші мої брати і сестри пішли працювати на лісозаготівлі. На спецпоселеннях примушували працювати підлітків і навіть дітей.

Найбільшим начальником у нас був комендант. Без його дозволу ніхто не мав права відлучатися з села. Раз на тиждень треба було підписуватися у спеціальній книзі і тим підтверджувати свою присутність. Умови праці каторжні, платня – символічна. Жінки, наприклад, обрубували сучки на повалених деревах, стоячи по пахви у снігу, або двигали тягарі на вантажно-розвантажувальних роботах. Моя старша сестра Марійка тривалий час розвантажувала і переносила з баржі мішки вагою 60 кг.

Харчування було вкрай погане, жили впроголодь. На нашу родину з дев’яти осіб видавали один буханець хліба – і більше нічого. Взяті з дому припаси давно закінчилися. Одному Господу відомо, як ми вижили. Пригадую, як мама сховала для мене, найменшого в сім’ї, маленький окраєць хліба.

Одного разу жінок погнали за 30 км копати картоплю. Моя мама прихопила з собою, для нас – голодних дітей, два відра картоплі. За це її мало не закатували. Змилостивилася над нею дружина коменданта, яка фактично врятувала маму. Перебираючись у брід через холодну широку річку, вона усе ж принесла голодним дітям картоплю. Це трапилося в жовтні. На превелике диво мама не захворіла тоді.

Через недоїдання багатьох наших людей чіплялися хвороби – «куряча сліпота», цинга, інші недуги. У глухій тайзі на чужій холодній землі з’являлися одна за одною українські могили. Та, незважаючи на жорстокі умови, трималися українці відчайдушно, гуртувалися навколо сильніших. Їх провідником став Володимир Семків, добрий, розважливий, розумний молодий українець. Більшовицькі наглядачі розправилися з ним у 1955 р. Його звинуватили в антирадянській пропаганді і ув’язнили на п’ять років.

Велику духовну підтримку нашим поселенцям надавали священики. Пам’ятаю отця Панчишина із Жовкви. Це завдяки його мужності й наполегливості стали систематично відправлятися Богослужіння. За нашим християнським обрядом проваджали покійників, хрестили новонароджених діток.Отець Панчишин сердечно опікувався дітьми та підлітками, дбав про наше релігійне виховання, за що ми на все життя залишилися вдячними йому.

На поселенні відзначалися українські свята, наша громада дотримувалася обрядів і звичаїв. Молодь збиралася вечорами, колядувала, щедрувала, співала пісень. Поняття «заборонені пісні» – не існувало, і слів з пісень не упускали. Знайшлися аматори, щоб грати у виставах «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля» та інших.

Після 1956 р. настав час так званої «відлиги», деяким родинам дозволили повернутися в Україну, але їх там не «прописували». Їм відповідали стандартно: «Езжай туда, откуда приехал».

Декому видали паспорти, де зазначалося: «выдан на основании справки…» Працівники міліції знали: таке записують у паспортах, одержаних тільки репресованими. Це було тією дискримінаційною відзнакою, що служила підставою для утисків і переслідувань. Згідно з таємними службовими інструкціями чинилися всілякі перешкоди у вирішенні таких важливих справ, як «прописка» (дозвіл на проживання), одержання помешкання, працевлаштування, вступ у середні, спеціальні та вищі навчальні заклади. У довідках, які видавали політв’язням, зазначалося: «Без права проживання в западных областях Украины».

Після майже десятирічного листування з Верховними судами СССР та УССР нарешті у 1964 р нашу родину реабілітовано з поверненням конфіскованого майна або його вартості. Однак місцева більшовицька влада ні майна, ні будівель не повертала. Та й, власне кажучи, повертати не було чого. Депортація, як правило, чинилася по-злодійськи, і все цінне добро розтягувалося. Наші будівлі хтось займав, а дещо було розібрано під час колективізації. То ж довелося важкою працею знову обживатися на рідній землі»…

Кількість відданих за Україну життів не вкладається в голові

Пройшло багато років, і сьогодні в Україні повторюється те, про що пише у своїх спогадав Євген Пограничний. Вбивства і знущання, стирання з лиця землі сіл, селищ і цілих міст, депортація – росіяни чинять справжній геноцид, не залишивши своїх чорних намірів знищити українську націю, молоду українську державу. За яку вже заплачено стількома життями, що ця кількість не вкладається в голові. Дуже дорого дається нам боротьба за право просто жити на своїй землі. Ті, кому пощастить залишитися на цьому світі, мають завжди пам’ятати про ціну. І передавати пам’ять своїм дітям та онукам.

****

Невеселою вийшла ця наша мандрівка і розповідь про неї. Не зовсім формат VanLife. У цьому матеріалі немає світлин красивих будівель, а є розповідь про їх руйнування, немає фото архітектурних пам’яток, але є пам’ять.

Поділилися з вами, аби і ви дізналися про Копанку, стерту з лиця землі дідами тих, хто тепер знищив Бахмут, Авдіївку, і сотні і інших населених пунктів України.

До речі, у Мокротині є меморіал на честь закатованих більшовиками борців за волю. Нащадки приносять сюди квіти. По обидва боки від меморіалу прапори – жовто-блакитний і червоно-чорний – ніби символи мирного життя на родючій землі і жорстокої боротьби за нього.

Це ж місце – у першій половині 20 століття.

Не чіпайте квітку: Копанка на Львівщині, розібраний хутір, земля скроплена кров’ю Героїв

Нижче – імена полеглих за волю мешканців села і його околиць, яких згадав у своїх спогадах Євген Пограничний. Звісно, що це не всі. Звісно, що не всі… Але вдумайтесь, скільки ж їх лише в одному маленькому куточку України!..

Василь Босак, 1923 р. н.,
Михайло Босак, 1924 р. н.,
Іван Гащук, 1922 р. н.,
Василь Забава, 1920 р. н.,
Іван Кабар, 1922 р. н.,
Костянтин Ют, 1914 р. н.,
Федір П’ядик, 1910 р. н.,
Дмитро Юрків, 1921 р. н.,
Дмитро Яськів, 1916 р. н.,
Михайло Яськів, 1924 р. н.
Михайло Гащук, 1915 р. н.,
Петро Дідик, 1915 р. н., член ОУН з 1938 р., один з керівників підпільної друкарні Крайового Проводу ОУН, загинув разом зі своєю дружиною у 1947 р. в бою з енкаведистами.
Федір Жезло 1922 р. н., був заступником керівника районної СБ, поліг у бою в 1946 р.
Григорій Жур, 1914 р. н., впав у 1945 р. в бою з большевиками.
Григорій Кунтий («Богдан»), 1925 р. н., загинув у криївці 1950 р.
Василь Мороз, 1921 р. н. поліг у 1951 р. в бою під присілком Тернів.
Василь Пелех («Воробець»), 1914 р. н., член ОУН, командир боївки самооборони,
Степан Пелех («Сагайдачний»), 1924 р. н., член ОУН.
Федір Жезло, один з організаторів підпілля у Мокротині,
Дмитро Гащук, 1930 р. н., загинув від кулі командира жовківського гарнізону Ярмохіна на Різдво 1946 р.
Михайло Гевак, 1924 р. н., стрілець сотні Глухого, підірвав себе гранатою на власному подвір’ї
Петро Дуда, 1910 р. н., стрілець УПА, впав у 1946 р.
Іван Гринчук, 1905 р. н., стрілець УПА, загинув у 1948 р. в криївці, що була в Скварявських горах.
Дмитро Дідик, 1923 р. н. та Іван Дідик, 1912 р. н., обидва стрільці УПА, вбиті у 1947 р. в криївці.
Михайло Іванець, 1924 р. н., впав у бою в 1947 р.
Григорій Кабар, 1921 р. н., стрілець сотні «Глухого», загинув під час переходу чехословацького кордону
Михайло Кам’янецький, 1923 р. н., убитий у бою в 1947 р. на присілку Майдан.
Василь Кизик, 1923 р. н. та Василь Самотия, 1922 р. н., стрільці УПА, полягли у бою в с. Блищиводи.
Володимир Кирик, член ОУН, колишній працівник друкарні «Прага», загинув у 1945 р. у с. Мацошині
Дмитро Кунтий, 1914 р. н., поліг у 1945 р.
Григорій Жура – підпільний друкар, 1914 р. н., член ОУН, поліг у бою в 1945 р. під мокротинським лісом
Василь Гащук, 1928 р. н., стрілець УПА, загинув у бою з енкаведистами в 1946 р.
Гринь Жур (Круків Гриньо), 1914 р. н., член ОУН, активний працівник друкарні, поліг у бою з більшовиками в Мокротині 1945 р.
Василь Іванець 1885 р. н. – на порозі рідної хати застрілений енкаведистами навесні 1945 р.,
Степан Левус загинув у бою з енкаведистами в 1946 р.
Іван Штимпель, молодий хлопець, застрілений облавниками у 1947 р.
Микола Жезло, 1916 р. н., вистежений і вбитий у криївці 4 лютого 1945 р.
Михайло Іванець, 1924 р. н., загинув у бою з облавниками у 1947 р.
Двоє молодих хлопців – Дмитро Кабар і Григорій Синявський, 1923 р. н. пішли в УПА і зникли безвісти.
Михайло Марцін, 1924 р. н., стрілець сотні «Глухого», загинув у 1946-1947 рр.
Михайло Марушко загинув у 1947 р.
У с. Мацошині в 1945 р. енкаведисти вбили Йосифа Павника.
Федір Свинчак, 1923 р. н.,
Василь Синявський (у 1946 р.),
Іван Хлєбик, 1923 р. н. (у 1944 р. – під Брюховичами),
Григорій Шурко, 1914 р. н.
Федір Гащук («Чумак»), 1922 р. н.,- оперував в околицях Кам’янки-Бузької. Він пройшов вишкіл української поліції у Львові, був командиром окремої боївки сотні «Сагайдачного» і своєю активністю наганяв на енкаведистів жах. Загинув восени 1946 р. у Глинську, де його і поховано.
Михайло Гринцилінський, 1922 р. н., член ОУН спочатку служив у дивізії «Галичина», а відтак діяв у підпіллі на Тернопільщині, де й загинув у 1944 р.
Проти більшовиків дружно встали представники ряду родин. Так, геройською смертю за волю України полягли три брати Михайло, Володимир та Іван Шевелії, Іван, Василь та Федір Пелехи.
Із зброєю відстоювали свободу брати Григорій (1922 р. н.) та Володимир (1924 р. н.) Пахолки. Григорія у 1943 р. схопили фашисти і вивезли до Німеччини, але він утік, однак потрапив до рук гестапо і опинився у концтаборі в Янові. Курінний «Град» доручив членові ОУН Степанові Пужаку визволити Григорія. За допомогою української поліції завдання було виконано. Григорій дістався додому, звідки за батьковим благословенням пішов в УПА. Подальша доля Григорія невідома. Говорили в селі, що він воював на Волині. Його молодший брат Володимир відбув вишкіл української поліції у Львові, служив у сотні «Чугайстра», виконував спеціальні завдання, здебільшого на Яворівщині, ходив у розвідку. Загинув влітку 1945 р. у с. Жорниськах під Яновом. Там і похований на місцевому цвинтарі.
У большевицьких катівнях загинули Михайло Бродик, 1923 р. н., заарештований у 1945 р., Григорій Скіра, 1925 р. н., бунчужний УПА (сотня «Глухого»), схоплений енкаведистами у лютому 1946 р. і засуджений на 15 років каторги, Григорій Татомир («Пугач»), 1915 р. н., член ОУН, господарчий мокротинськї станиці, якого багнетом заколов конвоїр.
Померли у Сибіру Іван Пелех, Андрій Радумський.
Михайло Пужак у 1937-1941 рр. був ченцем монастиря оо. Василіян у Жовкві, у 1949 р. став польовим капеланом сотні «Сагайдачного» і через два роки впав від ворожої кулі. Дата і місце смерті ще не з’ясовані.
Мученицькою смертю закінчив своє життя Степан П’ядик, 1923 р. н., стрілець самооборони. Його, важкопораненого, схопили енкаведисти і, б’ючи дрючками, проволокли дорогою через увесь присілок Тернів. Уже з мертвого зняли одяг та взуття. Похований на цвинтарі в с. Мокротин.