Торкатися цього спогаду боляче. Адже йдеться про місця, які зараз знаходяться під окупацією. До того ж з ними пов’язані найстрашніші події російсько-української війни: тут було криваве місиво, загинули десятки тисяч цивільних мешканців і українських захисників. Наші армійці билися як леви, аби зупинити ворога. Але врешті були змушені відступити. Тож сьогодні ці місця аж ніяк не асоціюються з відпочинком, літом, морем… Сьогодні при згадці назви «Маріуполь» перед очима постають моторошні картини перших тижнів повномасштабної війни: бомби, що падають на багатоповерхівки, трупи на вулицях ще вчора квітучого міста, підвали, набиті голодними, ледь живими людьми, хрести на дитячих майданчиках, величезні братські могили, руїни «Азовсталі»…
Але у цих місць цікава і давня історія, пов’язана з українським козацтвом і греками – переселенцями з Криму. Тому ми розкажемо про ту свою мандрівку. І поділимося спогадами саме зараз – напередодні початку третього року великої війни. Коли у всіх нас загострюються фантомні болі, і туга за втраченим стає сильнішою.
Отже це була середина вересня 2020 року. Нам дуже не хотілося відпускати літо і ми вирішили гайнути на море бодай на два дні. Вирушили вранці 16 вересня. Їхали трасою через Запоріжжя, Бердянськ тощо.
У якості місця для відпочинку обрали мало кому відомий куточок, і точно не популярний курорт (принаймні серед мешканців Дніпропетровщини) – маленьке рибальське село Бабах-Тарама в Донецькій області. Це за 50 км від Маріуполя, приблизно за 30 км від Мангуша і зовсім поруч з Урзуфом, який вже трохи більше відомий у якості курорту.
До тодішньої лінії розмежування від Бабах-Тарами було 69 км. І те, що поруч війна, дуже добре відчувалося вже після перетину кордону з Донецькою областю і на під’їзді до села. А от те, що десь тут море – не відчувалося до останніх секунд. Ні тобі звичних для курортних регіонів кафешек, ні торговців рибою, купальниками та іншим туристичним крамом обабіч шляху. Нічого такого не було.
Звернувши з бердянської траси, ми довго їхали вузенькою дорогою, скоріше навіть стежкою. З одного боку була лісосмуга, а з іншого – чорні соняшники. Одразу згадався Іловайськ… Наш Pontiak повільно і героїчно долав метр за метром, здіймаючи густу пилюку і лякаючи пташок.
Дорога була такою тісною, що, якби назустріч нам хтось їхав, ми б не розминулися. Але жодної автівки на своєму шляху ми так і не зустріли. Лише у посадці бачили декілька військових машин. І від такої безлюдності було трохи моторошно.
А потім… Раптово сталося МОРЕ. Воно просто вистрибнуло на нас після чергового повороту і осліпило своєю блакиттю, вмить розігнавши всі погані думки.
Бабах-Тарама – балка байбаків
Як уже згадувалося вище, Бабах-Тарама – маленьке рибальське село, засноване у 18 столітті греками, що прийшли сюди з Криму. Звідси й назва.
Вона жодним чином не пов’язана з бойовими діями (як можна було б подумати з огляду на першу її частину). Бабах-Тарама – це урумський топонім. З урумської “бабах” – “байбак”. А “тарама” означає “балка”. Село дійсно розташоване у балці, а місцеві мешканці кажуть, що раніше тут водилося багато байбаків.
Як і Мангуш та сусідній Урзуф, село Бабах-Тарама заснували уруми — тюркомовна група греків, що, проживаючи в Криму, через сусідство з татарами перейняла тюркські діалекти і мовні особливості кипчацьких (половецькі, власне татарські) і огузьких (турецькі) діалектів.
У селі до початку повномасштабної війни проживало близько 120 людей. Сюди не їхали сотнями відпочивальники (вони зазвичай обирали сусідній Урзуф, Ялту чи Мелекіне).
Але тут був (не знаємо, чи є і досі) просто шикарний кемпінг «Скеля» для таких мандрівників як ми. Він знаходиться просто серед лісу і розташований на верхівці 80-метрової кручі, що нависає над морем. На території – дерев’яні будиночки, бесідки, столики з лавочками, мангали. Душові кімнати, туалети. Тобто все необхідне для того, аби певний час досить комфортно жити на природі – в наметі, машині або в одному з будиночків.
Тоді, в середині вересня, туристів у кемпінгу майже не було. Тож усе це – величезні дерева, бездонне синє небо, пляж з білим піском і чистим, ще теплим, море, до якого треба було спускатися з кручі дерев’яними стрімкими сходами – ми отримали фактично в особисте розпорядження. І нашому щастю не було меж.
Коли спілкування лише з чайками та жуком стало замало і захотілося згадати, як виглядають люди, зазирнули сусіднього Урзуфу.
Там побачили затишні пансіонати, що потопали в зелені і квітах – особливо багато було троянд.
Відвідали традиційний курортний базарчик з купою морепродуктів, магазини, кафе.
І звісно ж, побували на місцевому пляжі, який виявився теж досить малолюдним у вересні.
Кинулося в око, що майже всі вивіски – російською. А ще – ось таке оголошення. Зовсім не типове для курорту.
Чи могли уявити автори цього тексту, що мине два роки і тут буде повно чужинців у військовій формі, вони не питатимуть дозволів, а ворожа зброя розстрілюватиме мирних жінок, дітей, старих… І райський куточок перетвориться на справжнє пекло.
До речі, саме в Урзуфі знаходилася військова база українського «Азову». Ми бачили її здалеку, але не зробили фото. Можливо, вирішили, що це недоречно – вже важко тепер згадати.
Що відомо про базу «Азов» в Урзуфі
На території Урзуфа колись знаходилася особиста дача президента Януковича. В травні 2014 року вона була зайнята російськими найманцями «ДНР» і перетворена на перевалочну базу, але в тому ж місяці, 26 травня бійці добровольчого батальйону «Азов» ліквідували сепаратистський осередок. З червня 2014 року колишня дача Віктора Януковича в Урзуфі перетворилася на базу добровольчого батальйону “Азов”.
В серпні 2014 року Урзуф потрапив до Книги рекордів України завдяки тому, що українська художниця Ольга Черьомушкіна розписала Петриківським розписом стіну, яка огороджувала базу батальйону “Азов” – довжина розпису становила 133 метри, ширина малюнка – 140 см.
Зараз все це – в окупації, і навряд чи збереглося.
У 2015 році навпроти бази полку “Азов” (в вересні 2014 р. “Азов” став полком) був насипаний курган на честь загиблих добровольців-азовців, в центрі якого були встановлені три мечі. В тому ж році навпроти кургану були проведені перші урочисті заходи по вшануванню азовців, що загинули, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України. Щороку біля цього кургану добровольці полку “Азов” проводили містерію, згадуючи своїх загиблих побратимів.
3 липня 2017 року на базі полку “Азов” в Урзуфі було встановлене святилище Перуна – слов’янського Бога-громовержця, покровителя воїнів і захисників рідної землі. На урочистому відкритті були присутні командир полку “Азов” Максим Жорін (псевдо “Мосе”) і командир 2-го батальйону Кирило Беркаль “Кірт”. На базі “Азову” в Урзуфі щороку також відбувалися футбольні турніри.
А що, власне, Урзуф? Яка його історія, чому так називається?
Історія цікава. У 1946—1989 село називалося Приморськом-2. Але під час перебудови, на фініші існування Радянського Союзу, воно повернуло свою історичну назву, пов’язану з першими поселенцями – греками. Точніше, греки назвали колись своє поселення Гурзуфом – на честь однойменного населеного пункту у Криму, звідки вони прийшли. А форма «Урзуф» з’явилася в результаті ослаблення артикуляції і подальшої втрати початкового звуку «г» у назві «Гурзуф».
Цікаво, що до переселення греків із Криму в Урзуф, тут був великий і багатий зимівник Степана Коваля, який разом з іншими 60 зимівниками належав до Кальміуської паланки Війська Запорозького.
Ви знаєте щось про Кальмуську паланку війська Запорозького?
Ми от не знали. І було цікаво дізнатися, що вона була адміністративно-територіальною одиницею на південному сході Війська Запорозького Низового періоду Нової Січі у 1739–1775 рр. Мала ще й інші назви – Єланчицька, Бердовська паланка, але вони вживалися рідше.
Паланка займала територію у межах сучасних Донецької, Луганської, Запорізької та Дніпропетровської областей України.
Центром паланки було селище біля самого гирла Кальміусу при впадінні в Азовське море, де колись було городище Домаха, а 1779 року збудоване місто Маріуполь. У центрі знаходилася фортеця Домаха, — тут були адміністрація, суд, торгові крамниці та ремісничі майстерні, дерев’яна церква (оновлена 1754) на честь св. Миколая Мір Лікійського чудотворця. У 1767 церква була перевезена в с. Кам’янка напроти Нового Кодака (нині на території м. Дніпро), а на її місці поставлено кам’яний храм.
Станом на кінець XVIII ст. територія паланки налічувала 61 зимівник, де проживали 674 козака.
Кальміуська паланка, як й інші паланки, мала господарське та військове призначення. Вона була одним із центрів освоєння та заселення Північного Приазов’я, особливо активно розвивалися тут мисливський та риболовецький промисли (на річках та на Азовському морі), торгівля сіллю та скотарство, а в останній період існування Січі — також хліборобство, городництво й ремесло.
При паланці стояли гарнізони січовиків із різних куренів, які охороняли кордони від ординських нападів, хоча досить частими були й конфлікти з Військом Донським.
Кальміуська паланка являла собою східну околицю запорозьких земель і досі в літературі немає єдиної думки не лише в питаннях часу її виникнення, але й території, котра їй належала, та ходу її освоєння.
Зате відомо, що українці масово почали заселятися в цих місцях наприкінці 14 – в 15 століттях.
І ось чому.
Захищали від набігів татар
На півдні кордони Литовської держави від Поділля по Дністру проходили до Чорного моря. Щоб захистити південні рубежі від зовнішньої агресії, Литва на рубежі 14-15 століть почала зводити укріплені міста, розміщала в них військові гарнізони, що сприяло притоку в ці місця українського населення. Тому саме до того часу відносяться перші згадки про козаків, під якими в українській традиції розуміли промисловців, вільних від феодала людей, а з кінця 15 століття. — воїнів, захисників південних кордонів.
Розпад Золотої Орди в 15 столітті призвів до створення на її руїнах окремих держав, у тому числі й південного сусіда Литви — Кримського ханства. З переходом Криму наприкінці 15 століття під протекторат Османської імперії виникла загроза нападів кримських феодалів на українські землі. Не маючи достатньо сил, щоб захистити їх від постійної небезпеки, Польсько-Литовська держава сприяла міграції українців на південь та збільшенню чисельності козацьких загонів, які вона розглядала як захисників південних кордонів. Саме на кінець 15 — початок 16 століть припадає чимало згадок про сміливі напади козаків на турецько-татарські чамбули на шляхах, що вели з Криму до України та в Московську державу.
Згодом, коли політична ситуація в регіоні змінилася, до охорони своїх кордонів від раптових нападів татар козаків залучала і Московія. Козаки стежили за переправами, повідомляючи порубіжним воєводам про пересування татар і їх наміри.
Російський уряд користувався «послугами» запорозьких козаків, але при цьому постійно намагався проводити утиски і забирав у них території на користь Війська Донського. Адже відчував для себе загрозу з-боку українців.
І врешті Запорізька Січ була знищена Катериною, а разом з Січчю і паланки.
“Подякували” за допомогу
Це відбувалося так. У 1769 р. під час російсько — турецької війни кримські татари здійснили напад на територію Кальміуської паланки, зруйнувавши всі зимівники та охоронні укріплення. Після цих подій російський уряд, не чекаючи закінчення війни з Туреччиною, у 1770 р. ухвалив рішення про перенесення частини кордону з Кримським ханством далі на двісті кілометрів з берегів р. Сіверський Донець до берегів Берди та Конки. Таким чином, більша частина території Українського Приазов’я, як і Кальміуська паланка, опинилися у складі Російської імперії.
Попри те, що в роки російсько-турецької війни 1768–1774 рр. запорожці, очолювані Петром Калнишевським, надали велику допомогу російській армії, за що в 1772 р. останній отаман із старшиною отримали високі імперські нагороди, після успішного закінчення війни і переходу Криму за умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору під протекторат Росії, Запорозька Січ стала непотрібною.
Як свідчить маніфест Катерини II, з яким вона звернулася до народів Росії з приводу зруйнування Січі, козаки звинувачувалися в таких «преступлениях» проти імперії:
- Вимагали закріплення за ними здавна вживаних ними земель;
- На цих землях вони селили втікачів з різних місць, збільшуючи таким чином чисельність населення в межах своїх «вольностей»;
- Цим вони завдали шкоди на декілька— сот тисяч карбованців поміщикам створеної фактично на запорозьких землях в 1765 р. Новоросійської губернії:
- Самовладно стали привласнювати собі щойно відвойовані в Туреччини землі між Дніпром і Бугом:
- Стали поширювати свої поселення на землі, що відносились до Війська Донського.
Враховуючи все це, «мы сочли себя обязанными перед Богом й перед Империею нашею и пред самим вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное. Вследствие того 4 июля нашим генерал-порутчиком Текелием с вверенными от нас войсками, занята Сечь Запорожская в совершенном порядке и полной тишине, без всякого от казаков сопротивления, потому что они не инако увидели приближение к ним войск, как уже повсеместно оными окружены были… Возвещая нашим верным и любезным подданным все сии обстоятельства, можем Мы в то же время им объявить, что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно и казаков сего имени… — йшлося у маніфесті.
На місці запорозьких земель у 1775 р. царський уряд створив дві губернії (Новоросійську — на правому березі Дніпра й Азовську — на лівому).
Після зруйнування Січі уряд приступив до роздачі запорозьких земель, найбільше їх було роздано в 1776–1782 роках.
Найбагатолюдніші запорозькі поселення уряд переводив у розряд державних або військових. Козацькі зимівники разом з оточуючими їх землями були роздані в першу чергу місцевій адміністрації та військовим, поміщикам центральних російських губерній, що мали тісні зв’язки з царським двором, місцевій козацькій старшині, яка тісно співпрацювала з царським урядом; а частина пустих земель була відведена під оселі охочим поселитися в цьому регіоні.
Переселення греків з Криму
Найменш заселена південна частина Кальміуської паланки була відведена в 1779 р. під поселення греків, що погодились переселитися з Криму до Російської імперії.
Історики кажуть, що переселення греків було підготовлено досить погано. Воно припадало на осінь та зиму. Тому, щойно останній гурт переселенців залишив межі Перекопа, вони стикнулися з великими труднощами. Брак возів, відсутність теплого одягу та медичної допомоги, дефіцит продуктів призвели до сплеску хвороб і масової смертності. У дорозі відбувалися заворушення. Частина греків почала тікати.
Зимували греки на території сучасної Дніпропетровської області, тому заселення відведених їм територій проходило з півночі на південь.
Приблизно у 1779-1780 роках з’явилися поселення Старий Крим, Ялта, Сартана, Карань, Мангуш і Урзуф. Усі ці надані грекам землі становили Маріупольський повіт.
Село Урзуф було засновано грецькими переселенцями з кримських селищ Гурзуф, Кизил-Гаші і Маджари на місці козацького зимівника. До колишнього зимівника, де був один єдиний будиночок, в якому мешкало два брати Дем’ян і Дмитро на прізвище Ковальови (вірогідно, нащадки Степана Коваля, про якого згадувалося вище), прибуло 185 поселенців, які почали обживатися на новому місці: займалися землеробством, городництвом, вівчарством.
У будинку Ковальових була облаштована церква, яка проіснувала до 1800 року. В цьому ж році греки, глибоко віруючий народ, побудували невелику напівпідвальну шестикупольну церкву. На невисоких стінах висіли ікони, був невеликий вівтар. Церква була невисока, на зріст людини. Зроблено була з дошок, оббитих листовим залізом. Навколо росли сафени, були посаджені квіти. Наприкінці 1920-х років, з організацією колгоспів — церква була зруйнована.
У зв’язку зі зростанням населення села, розвитком економіки та економічних зв’язків, з’явилася можливість побудувати нову типову церкву, так як стара вже не задовольняла потреби. Будівництво третьої за ліком церкви розпочалося у другій половині 19 століття.
Село розвивалося, збільшувалася його чисельність. Вже в 1902 році в Урзуфі проживало 2 380 осіб.
До початку війни 2014-го року Урзуф встиг стати популярним морським курортом. Урзуфська курортна зона налічувала більше 40 баз відпочинку, серед яких чотири дитячих оздоровчих центри. В них щорічно відпочивали близько 200 тисяч людей. Українці сюди їхали переважно з Донецької та Луганської областей, але не тільки з них. Крім того було багато росіян, білорусів, а також приїздили відпочивальники із країн Балтії.
Все це поховано російським вторгненням на довгі роки… Навіть після деокупації навряд чи ці місця будуть асоціюватися у нормальних людей з відпочинком. А от приїхати сюди, аби вшанувати пам’ять полеглих Героїв і невинно вбитих цивільних варто.
До речі, у селищі Мангуш, яке знаходиться в 30 км від Бабах-Тарами, на супутникових знімках було виявлено братську могилу довжиною щонайменше 300 метрів…
І вона, на жаль, не одна така в околицях Маріуполя, міста Марії, заснованого колись греками на місці зимівників українських козаків.
На цьому завершимо розповідь про прекрасне місце, яке росіяни залили кров’ю у своєму шовіністичному прагненні загарбати те, що їм ніколи не належало. Сподіваємось, окупація буде недовгою, Україна поверне свої історичні землі, і Бабах-Тарама, Урзуф, Мангуш, Маріуполь знову розквітнуть та житимуть – в пам’ять про тих, кого вбила сучасна орда.
У статті використано інформацію з Вікіпедії
До речі, можна ще почитати про Місто на березі «моря», якого більше немає. Як виглядав Нікополь до великої війни (фото)
