Новокостянтинівка і Марганець – подорож-спогад.

Це було літо 2021 року – останнє перед великою війною, яку ми особисто передчували, але вірити у її невідворотність все ж не хотілося. А хотілося вірити у якесь диво. І от саме тим літом у нас народився план переробити наш старенький Pontiak на дім колесах та й гайнути на ньому дивитися світ – подалі від новин, які з кожним днем тішили все менше.

Замість передісторії

Старші діти наші були на той момент вже достатньо дорослими, аби залишатися надовго без нас. А молодший Володька ще не був школярем, тож можна було його брати з собою у довгі подорожі.

Щоправда існувало одне «але». Зайвих коштів у нас тоді не було від слова «зовсім». І не просто зайвих, а взагалі не було своїх власних коштів. Були кредити, на які і жили. Тож, як саме ми будемо втілювати свою мрію у життя, ми не знали. Але діяли за принципом: «Просто іди – і зорі підкажуть вірний шлях».

І у Володимира старшого почалося «гаражне життя».

Тоді ж, у липні 2021 року, придумалася назва нашого, якщо так можна висловитися, проєкту. Володимир вечорами, після «вправ у гаражі» займався розробкою логотипу.

Але ця стаття не про перетворення Pontiak, не про пошук коштів на це, а про нашу першу більш-менш далеку подорож в режимі vanlife – тобто життя у машині, хоч ще і не в автобудиночку.

Сьогодні, посеред страшної війни і зими, ці спогади не гріють душу, а скоріше викликають біль. Але це було у нашому житті. І хай воно залишиться тут, на цьому сайті, – напам’ять.

Новокостянтинівка, Мелітопольщина

Отже, ми гайнули на море на нашому Pontiak. Сталося це спонтанно. Був робочий день. Але Володимир сказав: «Давай зараз поїдемо на море!». І ми, зібравшись буквально за годину, вирушили в дорогу.

Пунктом призначення свідомо обрали не дуже популярну серед туристів Новокостянтинівку у Запорізькій області – на березі Азовського моря. Для орієнтування – від неї до Бердянська близько 82 км. Хотілося, щоб було якомога менше людей і мінімум інфраструктури.

Дорога була спокійною. За вікном – рідні, але від того не менш дивовижні краєвиди степової України.

Десь на середині шляху, зупинилися на каву у крихітному придорожньому кафе-магазинчику. Пили гарячий напій, сидячи прямо на ґанку того закладу і дивилися на дорогу, по якій пролітали автівки. Власниця, побачивши, як ми розташувалися, принесла нам ковдру – аби підстелили. Було затишно і тепло на душі від такого її простого прояву турботи.

Зараз той магазинчик в окупації… І про це страшно думати. Чи жива та українська жіночка? Як склалася її доля?

На нашому шляху був Мелітополь. Були там вперше у житті, але не зупинялися і не робили фото. Думалося, що ще встигнемо побувати у цьому, трохи схожому на Нікополь, містечку не раз, а тепер слід поспішати, бо вже вечоріє. Лише зробили відео з вікна машини. І те, на жаль, десь загубилося…

Коли виїхали з Мелітополя, подзвонив друг Скороход. А точніше, благочинний церков ПЦУ Нікополя і району ігумен Меркурій. І, о диво, – він як раз теж знаходився в тих краях у справах. Зустрілися, разом попили кави. Зробили фото на пам’ять.

Новокостянтинівка і Марганець: «вкрадений шампур» і диво-місце на березі знищеного Каховського водосховища — Друзі

В дорозі зустріли захід сонця.

Новокостянтинівку шукали досить довго і вже у темряві. А ще довше – проїзд до моря вже у самому селі. На допомогу прийшли місцеві хлопчаки, яких зустріли на одній із вуличок. Українською мовою (що трохи здивувало) вони пояснили нам, як їхати.

І через 10-15 хвилин ми були на місці. Заїхали на величезний, майже порожній пісочний пляж – лише декілька автівок ночували біля води і доносилася музика з єдиного працюючого кафе. Вийшли з машини, перед нами було воно – МОРЕ. Темне, манливе і тихе в той липневий вечір. Ледве-ледве було чутно голос води.

Одразу ж на нас напали просто шалені комарі. По усьому було видно, що вони ДУЖЕ зголодніли. Але десь через годинку так само раптово, як з’явилися, вони і зникли. Тож ніч пройшла добре.

А прокинулися ми серед ось такої краси.

Новокостянти́нівка — село в Україні, у Мелітопольському районі Запорізької області. 2021 рік.

Як нам і хотілося, місце виявилося досить малолюдним. З мінімумом туристичної інфраструктури. Тут були: традиційний базарчик з сувенірами і рибою, трохи магазинів і пара прибережних кафешек – всього цього нам було більше, ніж достатньо.

На березі моря у Новокостянтинівці ми провели два дні. Планували лише один, але так не хотілося їхати, що вирішили залишитися ще трохи. Насолоджувалися ласкавим Азовським морем, блукали по піску, обідали у місцевих кафе. Знайшли і місцевий лиман, яких так багато на півдні Запоріжжя і Херсонщини.

Увечері другого дня вирішили посмажити шашлик. І ось тут ми підходимо до моменту, який винесли у заголовок. М’ясо купили на місцевому ринку, а от шампурів із собою було лише два, а цього не вистачало. Тож попросили ще один у хлопця, який працював у пляжному кафе. Пообіцяли, що наступного дня повернемо. Хлопець без проблем зголосився нам допомогти.

Вечір біля вогню під шум прибою і крики чайок вийшов чудовим.

А вранці ми схопилися їхати додому прямо на світанку. Все ще було зачинено, у тому числі і кафе, де ми брали шампур. І ми ЗАБУЛИ його повернути… Згадали про нього вже десь аж у Мелітополі. Стало дуже соромно. Просто шок – як ми могли так вчинити. Але ж не повертатися тепер… Вже приїхавши додому, хотіли вислати «вкрадене» поштою. Але потім вирішили, що наступного року поїдемо до Новокостянтинівки знову і повернемо.

«Моря» наступного року з відомих усім причин не сталося. Невідомо, як склалася доля того хлопця, де він зараз і що з ним.

Хочеться вірити, що колись ми ще приїдемо в ті прекрасні місця – рай для ванлайферів. І привеземо з собою шампур, який ми і досі зберігаємо – тепер вже просто як символ ПОВЕРНЕННЯ.

Марганець, Нікопольщина

А повертаючись тоді додому, вже на Нікопольщині, зазирнули попити кави до одного дуже цікавого місця біля Марганця на березі тепер вже колишнього Каховського водосховища. Замість просто кави отримали купу емоцій і вражень.

Про це місце хочемо вам розказати. А точніше, більше показати. Називати точне місцезнаходження і давати багато інформації про нього не будемо з міркувань безпеки. Бо зараз це місце – на лінії вогню. Усього у декількох кілометрах – окупанти, які гатять по Марганеччині майже щодня. Нам невідомо, чи зберігся цей куточок, чи не став жертвою ворожих атак, розділивши сумну долю багатьох прибережних об’єктів Нікопольщини.

Отже, заїхали ми тоді, у липні 2021 року, повертаючись з Азовського моря, в таке собі кафе – не кафе, а скоріше цілий культурно-історично-дозвіллєвий комплекс на березі рідного «Каховського моря». Тут був і ресторанчик, і лазня, і купальні з джерельною водою, і парк, і музей з експонатами козацької доби, і місце для рибалки, і міні-готель, і навіть церква – все в одному наборі.

Власник усього цього – дивний (у гарному сенсі цього слова), закоханий у своє дітище, чоловік – зустрів нас як рідних, багато розповідав про історію цього козацького краю (тут колись була Томаківська січ), безкоштовно провів екскурсію своїми володіннями і дуже запрошував залишитися на ніч. Але ми відмовилися – поспішали додому. Пообіцяли, що іншим разом приїдемо на довше. Тільки от тепер невідомо, чи буде колись цей інший раз.

На фото нижче – та сама перлинка біля Марганця на березі знищеного росіянами Каховського водосховища, яку ми відкрили для себе майже два з половиною роки тому.

Дуже сподіваємося, що вона зберіглася, і після війни почнеться її друге життя вже серед нових краєвидів. Бо Каховське водосховище, якщо і повернеться, то не скоро.