Сьогоднішня наша подорож буде неформатною – без Pontiak і з мінімумом фото. Цієї суботи 25 листопада, в день, коли українці запалюють свічки і ставлять їх на підвіконнях своїх осель, ми скористаємось «машиною часу» і запросимо вас разом з нами у мандрівку до околиць селища Лозно-Олександрівка на Луганщині. Ми вирушимо «у гості» до родини Максименків. А це – батько, мати і чотири доньки. Проста селянська родина, яку, на жаль, не оминув Великий Мор.
З того жахіття минуло багато років. Лише купка свідків лишилась на цій землі. Страшні згадки ще й досі блукають їх сірими нічними мареннями та бентежать пошарпані серця. Приходять вві снах загиблі родичі. Живими приходять – не мертвими. Усміхненими, повними сил. Ох, скоріше б зустрітися… Схопити в обійми, притиснути до себе та не відпускати цілу вічність. Вдихати рідний запах, торкатися волосся, рук, очей… Бо ж так змучилося серце тугою розлуки за все довжелезне життя. Так мало випало бути разом на цьому світі. То, може, хоч на тому…
Андрій Іванович Максименко (прадід автора цього матеріалу) зі своєю родиною проживав у селі Вільшани тодішнього Лозно-Олександрівського району (нині Сватівський район). Колись в цих краях оселилися козаки і заснували низку містечок та сіл. Також відомо, що ці місця у 17 столітті ставали новим домом для переселенців з Правобережної України.
На долю краю випало дуже багато випробувань. У 18-19 століттях місцеве населення масово косили різні страшні хвороби – тиф, холера, чума. А потім почався радянський період, який приніс війну, голод, смерть. Тільки за перші 30-35 років радянської влади населення Лозно-Олександрівки скоротилося більше ніж вдвічі. Сьогодні – знову війна і російська окупація.
Андрій Максименко ще до більшовицької революції 1917 року зарекомендував себе як гарний ветеринар. Мав до цієї справи хист. Розжився землею, худобою, навіть млином. Вважався міцним господарем – працелюбним і дбайливим. За цей «гріх» і був затриманий більшовиками та приречений до страти. Якби не щасливий випадок, куля знищила б цілий рід… Але Андрію вдалося втекти.
Дух землеробський важко зломити. Разом з дружиною Наталею працювали так, що неба синього не бачили. Потроху забувався страх, виплутувалися зі злиднів. Підіймали чотирьох доньок: Ганну 1913 р.н., Катю 1923 р.н., Ліду 1921 р.н. і Женю 1929 р.н.
Життя розвиднювалося. І навіть швейну машинку придбали! Нечувана розкіш для тих часів. Саме вона і стала початком кінця… Про «коштовну річ» дізналися перевертні, що шастали українськими селами в пошуках «ворогів». Знову конфіскація. Загарбали все, що вдалося нажити. Не підлогу хатню топтали своїми чорними чоботами, витрушуючи залишки продовольчих припасів – топталися по гідності людській…
Складно сказати, чи можна вважати, що родині Максименків пощастило. Але факт залишається фактом – їх не вислали за межі України, як багатьох інших “розкуркулених” селян. А тільки обібрали до нитки. Це був 1932 рік.
8 листопада 1932 року прилетіла до ЦК КП (б) У таємна шифрограма з Москви, згідно якої «призупиняється відвантаження товарів для сіл всіх областей України, допоки колгоспи та індивідуальні селяни не розпочнуть чесно і добросовісно виконувати свій обов’язок перед робітничим класом і Червоною Армією в справі хлібозаготівель». Цей чорний птах московський віщував страшенне лихо. Правда, мало хто тоді усвідомлював його масштаби.
Дотлівала тривожна осінь. Насувалася зима. Ешелони, повні золотого зерна, напоєного потом та сльозами селян, мчали за кордон. Розправляла крила індустріальна держава, кувала метал.
А в селах українських вже пухли з голоду. Мерли цілими сім’ями. Ні худоби, ні птиці не лишилося. Навіть собак, котів – і тих вже не було видно. Бентежили чутки про випадки людоїдства. Знаходили в посадках то голову, то кістки, то шмат волосся… Поволі звикали до нових, звірячих умов життя і щосили намагалися те життя зберегти. Донести хоч краплину його до весни, яка подарує бруньки зелені, травицю, листячко…
І от прийшов березень. З надією дивилися люди на сонце. А сонце дивилося на них – почорнілих, опухлих; на осиротілі хати; на землю родючу, що чекала зерна. А його не було. Зовсім. Старці заполонили шляхи України – житниці всієї Радянської імперії. Старці тягнули худі руки до залишків життя, заглядали до вкритих соломою родинних склепів. Чи не лишилося чогось їстівного?… Хоч крихта, хоч крапля… Божеволіли, блукаючи в пошуках їжі. Забували, звідки вони і хто вони. Падали знесилені й вже не вставали.
Старцювали й Максименки. Ходили сусідніми селами, намагаючись виміняти рештки хатнього краму на такі-сякі харчі. На цьому світі тримало вже лиш бажання – зберегти дітей!
Ледве встигає за мамою чотирирічна Женя. Тоненькі рученята, стрижена голівка, непомірно великий живіт, очі-озерця на худющому обличчі, ніжки – самі кісточки. Важко пересуває вона свої «палички». Поспішає. Бо вже знає, що вкрай важливо дістатись до чергового села дотемна. Не можна баритися, не час капризувати. Дошкандибати, доповзти, випросити хоч пару цибулин, картоплин чи склянку молока у добрих людей – це важливо зробити саме сьогодні, поки ще жевріє в грудях життя, б’ється серце. Скоро впаде темрява, вийдуть з-за дерев голодні звіри. І голодні люди. Так каже мама… Тому Женя пересуває ніжками і мовчить.
Невідомо, чи встигла поїсти вона перед тим, як навіки відлетіти янголятком у кращі світи. Невідомо, про що думала. Нічого взагалі невідомо про смерть маленької Жені та її мами Наталі Максименко. Вони просто не повернулися додому. Як десятки тисяч інших, що падали на узбіччі і ставали легкою здобиччю інших голодних – чи то тварин, чи людей.
Андрій не шукав дружину й дитину. Не до того тоді було. Своїх мерців не шукав майже ніхто. А на чоловікові лишилися ще дві неповнолітні доньки – Ліда та Катерина. І треба було рятувати їх. Старша Ганна на той час вже була заміжня і заробляла кусень хліба, працюючи кухаркою в когось з «обраних». Це і врятувало дівчину від смерті. Згорьований, приголомшений важкою втратою, чоловік вирішив шукати кращої долі у місті, де можна було влаштуватись на роботу і отримувати пайок. Пішли у бік Харкова. По дорозі старцювали. Батько з Катрусею ховалися в кущах, а Ліда ходила по селу – просила.
Якось зайшла несміливо в хату, придивилась – нікого. І раптом, стогін – як постріл. На печі лежить дід. Ледве ворушить губами, простягає жовту, худу руку з почорнілими пальцями… Ближче іди, дівчинко. Ще ближче… Знесилена рука падає, немов суха гілка. Вуста шепочуть: – Там, в кімнаті великій, Мотря моя лежить. Мертва. Відріж шматок. А її… Перетягни до мене. Вилетіла Ліда з хати мов ошпарена. Довго ще той, конаючий від голоду дід, приходив до неї у снах.
Сумно було Максименкам залишати рідні Вільшани. Непривітно зустріло їх місто. Дуже багато тут було таких прибульців. Всі шукали якогось заробітку, порятунку. А знаходили не завжди. Вмирали прямо серед вулиці, й тіла лежали довго, вже нікого дуже не лякаючи.
Побачивши все це, Андрій прийняв, можливо, єдине вірне на той момент рішення. Він залишив дівчат на вокзалі. Сам сховався. Спостерігав здалеку за дітьми, поки їх не забрала міліція. Тільки після цього пішов. Плівся забитими людом вулицями, схиливши голову і намагаючись не думати про те, що накоїв. І що накоїло з ними життя. Все, що було найдорожчим для чоловіка, зникло, ніби в прірву впало. Дружина, доньки – красуні, хліборобська праця, щедра земля… Нічого не залишилось. От кому було потрібно його просте мужицьке щастя?! Кому??? Цього не міг зрозуміти…
З Харкова Андрій Максименко пішов на Донеччину.
Влаштувавшись на шахту і, закріпившись у місті, чоловік шукатиме своїх доньок. І знайде. У колонії Макаренка, звідки, як поговорювали тоді люди, дітей крали «на холодець». Знайде і забере з собою.
Потім почнеться нове жахіття. Війна. Знову смерті, холод і голод. Катю і Ліду вивезуть до Німеччини… Там Катя зустріне свого майбутнього чоловіка Григорія – з Дніпропетровщини.
З ним після повернення в Україну встигнуть народити двох доньок. А у рік смерті Сталіна тридцятирічна Катя трагічно загине, залишивши сиротами дітей віком 2 і 6 років.
Не дуже затримається на цьому світі й Ліда. Піде у засвіти у розквіті років. Але все ж встигне підняти на ноги двох дочок і сина.
І тільки найстарша донька Максименків – Ганна, все житиме і житиме… Так довго, що аж сама втомиться. Виростить двох синів, опікуватиметься племінниками, яких вважала за рідних, плекатиме трьох онуків, а потім аж дев’ятьох правнуків. Чекатиме на маленьку пенсію, саджатиме город. Житиме ніби наперекір Великому Мору, що хотів вбити і її, але не вбив. Розповідатиме молодим про той жах. У вічність піде, відмітивши своє 91-річчя.
Мине трохи часу, й на Луганщину, на землю, де лежатиме під хрестом баба Нюра, знову прийдуть чужинці. Їх ноги безжально топтатимуть щедру землю. В їх руках буде зброя. Вони кричатимуть над могилами замордованих: «Голодомора не было. Украины – нет». І нащадки тих, кого привозили на Донбас ешелонами в 30-х та заселяли до порожніх хат, радісно зустрінуть «своїх». Окупантам вдасться загарбати шматок Луганської області разом із центром. Також російська чума прийде і до Єнакієво на Донеччині – місто, де жили і померли дві доньки Андрія – Катя і Ліда, та де росли їхні діти.
А ще через 8 років, розпочавши велику війну, окупанти захоплять Луганщину майже всю і велику частину Донецької області. Стиратимуть з лиця землі міста і села, вбиватимуть дорослих і дітей, яких нібито прийшли «захищати». А голод стане не лише страшною сторінкою з підручнику історії, а новою реальністю у 21 столітті. І від нього знову вмиратимуть.
Свічка пам’яті горить сьогодні за усіма загиблими українцями.
Лозно-Олександрівка – селище на землі козаків
Селище Лозно-Олександрівка, поблизу якого колись проживав Андрій Максименко з родиною, знаходиться майже на самому кордоні з росією. У нього майже не було шансів уникнути окупації. Росіяни зайшли сюди у перші ж тижні повномасштабної війни. І зараз селище залишається захопленим.
Трохи інформації про цей куточок України і його історію.
Розташоване селище Лозно-Олександрівка на річці Лозній (притока Айдару). Колись входило до Білолуцького району (смт Біллуцьке засноване 1645 року переселенцями з Правобережної України. Під час придушення повстання на чолі з Кіндратом Булавіним у 1708 році його спалили царські карателі. Новими поселенцями у 1732 році стали острогозькі козаки. Білолуцька сотня в складі Острогозького слобідського полку проіснувала до 1765 року).
З 2020 року Лозно-Олександрівка відноситься до Сватівського району.
У другій половині XVII століття на території нинішнього селища осіли козаки-промисловці. Було засновано поселення Писарська слобода.
На початку XVIII століття, після азовських походів Петра I ці землі були віддані князю Борису Куракіну.
Лозно-Олександрівка заснована у 1705 році.
Інтенсивний процес заселення земель відбувався в період 1734—1760 років. Князь Куракін розводив на цих землях овець та велику рогату худобу, давав притулок кріпакам-утікачам з України та Росії, козакам з Київської, Полтавської та Чернігівської губернії заради заселення спустошених придушенням повстання Булавіна земель. Тюркомовні кочовики будували халупи-землянки, росіяни дерев’яні курні рублені ізби, українці глиняні хати-мазанки з верби та лози, вкриті соломою або очеретом. Вторинне заселення почалося в 1757 році селянами з Тамбовської губернії. Два брати, старший Олександр, заснували поселення на лівому березі річки навпроти сучасного будинку культури. У другій половині XVIII століття через бідність та хвороби більшість росіян виїхало з краю. Виїздили й українці.
Після численних протестів бідуючих селян Куракін був змушений 1804 року продати власні маєтки в двох десятках хуторів.
У 19 столітті чорна смуга в житті Лозно-Олександрівки продовжилася. Людей косили висипний та черевний тиф, а найближчою лікарнею була повітова лікарня в Старобільську, розташована за сотню км. Населення краю потерпало від численних хвороб і епідемій. Так 1831 року від холери померло 152 осіб, а 1848 року — 250, від цинги 1849 року померло до 350 осіб.
Після революції, у 1924—1925 роках на території сільради утворились три комуни. На першій хвилі колективізації у 1929—1930 роках створено колгоспи «Червона армія», «Червоний хлібороб» і «Гігант».
Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 370 жителів селища.
З 1934 року селище було адміністративним центром Ліозно-Олександрівського району Донецької області, з 1938 по 1959 рік Луганської.
На фронтах Другої світової війни воювало 369 жителів села, 154 з них не повернулися з битв.
З 9 червня 1942 року по 25 січня 1943 року селище було окуповане німецькими військами, тут розміщувалася комендатура. Під час війни лікар Синельников І. М. видавав молоді фіктивні довідки про інфекційні хвороби, щоб уникнути вивезення до Третього Рейху на примусові роботи.
Голод та війна суттєво покосили населення Лозно-Олексанрівки. Якщо у 1914 році тут проживало 3540 осіб, то на середину XX століття нараховувалося лише 1959 осіб (621 дворів).
У 1959 році Лозно-Олександрівський район було розформовано. Селище увійшло до складу Білолуцького району, потім до Білокуракінського, а вже у 2020-му, після укрупнення районів – до Сватівського.
Статус селища міського типу Лозно-Олександрівка має з 4 липня 1964 року.
Історія про родину Максименків написана на основі спогадів її членів, яким вдалося вижити під час Голодомору і передати інформацію своїм дітям та онукам. У статті використані фото з сімейного архіву автора цього матеріалу.
Наша сторінка у Фейсбуці. Долучайтеся!
