Ця наша подорож була нестандартною. Не VanLife. Адже ми подорожували без нашого Pontiak. Поки він відпочивав від доріг, ми користувалися послугами Укрзалізниці та автобусних перевізників. На нашому маршруті були десятки міст та сотні сіл і селищ. Ми об’їхали пів країни вздовж і поперек. А тепер хочемо поділитися з вами враженнями. У цьому матеріалі буде Україна з вікна потяга та автобуса, якою ми її побачили. Тут не буде якогось сюжету. Тут буде мікс вражень з різних місць, почуті нами репліки людей, деякі спостереження і думки. І, звісно, ж фото.

Отже заварюємо «бойовий чай» від Укрзалізниці і згадуємо свою велику подорож Україною, здійснену у серпні-вересні 2024 року.

Коли подорожуєш автівкою, ти сам обираєш маршрут та формат. І сам вирішуєш, чи хочеш ти опинятися серед людей, у густонаселених містах, чи будеш зупинятися і шукати спілкування, або ж будеш мандрувати закинутими місцями і контактувати переважно з природою.

Цього разу такого вибору у нас, звісно, не було. Людей навколо постійно було багато. Різних. Те, що ми бачили і чули, нерідко викликало сум, іноді злість і обурення. А іноді були зворушливі до сліз і радісні моменти…

Отже, поїхали.

Україна з вікна потяга та автобуса

****

Вокзальний кіоск. Нам потрібні кава і вода в дорогу. Підходимо і заглядаємо у віконце. Продавчиня зайнята заповненням якогось зошиту. Зосереджено вписує в колонки якісь цифри. Чекаємо хвилину-дві. Врешті зважуємось звернути на себе увагу. На її обличчі написане явне незадоволення.

«Слухаю! Що?»

Трохи знітившись і відчувши себе непроханими гостями, ми озвучуємо своє замовлення. Вона киває і продовжує ще певний час заповнювати зошит.

Каву врешті чекали, мабуть, хвилин 10.

Подумалося, що майбутнє все ж, ймовірно, за мережевим бізнесом, а дрібні торгівельні точки будуть зникати. Важко уявити такий «сервіс» десь, наприклад, в АТБ чи Сільпо. Якщо раптом щось подібне і станеться, покупець може поскаржитися адміністратору, і працівник, як мінімум, отримає догану чи штраф.

Ми нічого не говоримо заклопотаній продавчині у кіоску. Дякуємо за каву і воду та йдемо шукати свій потяг.

****

Провідниця, побачивши на пероні трьох чоловіків у військовій формі, кричить їм:

«Ой, ні! ЗСУ? Тільки не кажіть, що ви до мене. Тільки не ЗСУ-шники… Тільки не в мій вагон… О, Боже, все ж таки до мене… То п’ють всю дорогу, то кричать, то свою зупинку просплять. Ні-ні-ні!»

Вона каже це ніби жартома, з посмішкою. Але все одно чути таке неприємно.

Діючи військові та ветерани – дуже часті пасажири Укрзалізниці сьогодні. Вони є, мабуть, у кожному вагоні. Їх багато на вокзалах. І, так, – іноді вони п’ють, іноді виходять покурити в тамбур попри заборону, іноді голосно розмовляють по телефону чи між собою. Але частіше – майже усю дорогу сплять. Навіть, якщо їдуть вдень.

****

Та ж сама провідниця, побачивши, що ми фотографуємо приміщення вокзалу у Хмельницькому:

«Не можна фотографувати! Заборонена зйомка залізничної інфраструктури під час війни, хіба ви не бачили оголошення на вокзалах? За це може бути штраф».

Вокзал у Хмельницькому все ж встигли сфотографувати.

А ще не втрималися у Жмеринці. Тут дуже гарна будівля вокзалу!

Можливо, ми давно не їздили залізницею, але помітили, що зараз майже ніде потяги довго не стоять. Зупинки сильно скоротили. Можливо, через загрозу ракетних ударів по вокзалам… Але це так – тільки наше особисте припущення.

****

А на тих станціях, де потяги стоять трохи довше, – тут як тут традиційні жіночки з “пиріжками-варениками-біляшами-холодним пивом-водою-малиною і навіть борщем”. Вони відкривають свої чарівні коробки-пакети і з них виривається запаморочливий запах смаженої цибулі та домашньої випічки. До них одразу вишиковується черга людей в капцях. Бажаючих купити в дорогу домашніх смаколиків достатньо.

****

Провідниця розносить по вагону морозиво. Спекотно, і продати його треба швидко. Тому вона наполегливо пропонує купити морозиво кожному пасажиру. Ми погоджуємося на пропозицію. Особливо задоволений – Володька.

Також у потягах пропонують «бойовий чай» трьох видів. Запевняють, що усі виручені кошти йдуть на ЗСУ.

****

Ось такий захід сонця побачили десь біля Києва.

Станція Київ. Вечір.

«Потяг Херсон-Краматорськ» прибуває на третю колію о 21:00», – лунає голос з гучномовця.

Назви обох міст викликають гострий біль. Одне вдалося звільнити героїчним ЗСУ, але його щодня нищать росіяни, перетворюючи життя херсонців на пекло. А друге… Чи довго ще буде його назва фігурувати в розкладах залізничних перевезень? Бо ж скільки назв українських міст вже випало «з ефіру»…. Ще здавалося б недавно так само оголошували посадку на потяги до Лисичанська та Северодонецька, до Авдіївки та Бахмуту, до Маріуполя і Мелітополя… А тепер… Днями от стало відомо, що вже неможлива евакуація залізницею зі станції Покровськ. Місто ще під контролем України, але там вже надто небезпечно. Тепер крайня станція на цьому напрямку, звідки можуть виїжджати мешканці Донбасу – Павлоград на Дніпропетровщині. Орда суне. Україна тане.

****

У Києві стоїмо 20 хвилин. На другій колії – ми. Перша – порожня. А на пероні перед нею вишикувалися декілька десятків швидких. Двері машин відкриті. Люди в червоній уніформі вийшли з автівок і чекають. Очевидно, на першу колію от-от має прибути особливий потяг…

****

Фастів біля Києва.

Тут у 1918 році було підписано Акт Злуки між ЗУНР і УНР у одну Державу. В пам’ять про цю подію фастівчани створили музейний комплекс прямо на вокзалі.

На жаль, ми проїжджали Фастів у надто ранній час доби, то ж музей було ще зачинено, і ми навіть одним оком не змогли у нього зазирнути.

Біля двоповерхового автобусу натовп. Водій по-черзі відшукує у списках прізвища пасажирів, які показують йому свої квитки. Знаходить не всіх. Люди хвилюються. Напруга зростає щосекунди. «Не знайдених» пасажирів вже не один і не два. Як таке може бути???

Ну, що я можу зробити? – майже плаче водій. – Ну я ж не винен, що вони продають квитки на одні й ті самі місця?! Ну, куди я вас посаджу? Так, бардак, згоден. Можливо через відключення світла сталися накладки – програми зависали. Але що я можу зробити? Ви ж не поїдете стоячи? Давайте спробуємо завтра вас забрати?

Люди нервують і кричать, що вони у чужому місті і їм ніде тут ночувати. І взагалі – вони дуже поспішають та не можуть чекати.

Декількох не знайдених у списках пасажирів все ж беруть в автобус і розсаджують «на подушечки» – до того моменту, коли хтось вийде і звільняться місця. А дві жіночки так і залишаються на вокзалі…

Така ситуація, як з’ясувалося, виникла не тільки на нашому рейсі, а є досить розповсюдженою сьогодні. Як ми зрозуміли, люди купують квитки через різні сервіси. Часто виникають збої, і квитки продають на одні й ті ж самі місця різним пасажирам. І в такому випадку вам пощастило, якщо ваша станція буде раніше, ніж у того хто теж купив квиток на ваше місце. Вас вже не висадять, а от його не візьмуть.

«У Кропивницький не заїжджаємо. Там десятеро на посадку, а у нас немає місць», – каже водій своєму напарнику.

Справді бардак.

В кабіні у них звучать «Белые розы», «Музыка нас связала», «Седая ночь» і тому подібне. Коли ж затягує свої «Там за туманами» Розторгуєв, водій перемотує цю пісню. Ну, дякуємо і за це.

Нервову напругу після посадки трохи знімає бомбезний захід сонця за вікном.

****

Зупинка десь у Вінниці. Пасажири вже напилися кави, набрали бургерів у магазині на заправці і завантажуються в автобус. Водій кричить високому худому чоловіку в пікселі, який повільно наближається до автобусу на милицях.

«Та йди вже швидше, скільки можна чекати, всю дорогу тебе чекаємо!»

Худий чоловік намагається прискорити крок.

Серед пасажирів автобусів військові сьогодні – теж постійний контингент…

А ще за вікном багато ось таких пейзажів, від яких розривається серце. Навіть у найкрихітніших селах на цвинтарях є ділянки, де майорять жовто-блакитні та червоно-чорні прапори. Страшна війна не оминула, мабуть, жодний населений пункт України. Скрізь є полеглі Герої.

По всій Україні – біль від втрат.

****

За вікном – Чернівці. Місто на південному заході України. І його південний темперамент відчувається навіть крізь скло. І навіть у похмуру, дощову погоду.

Місто старе. І тут багато старих будівель. Але відсутня, як би точніше сказати, помпезність чи що, притаманна, наприклад Львову. Чернівці здалися нам дещо різношерстими, розхристаними, легковажнішими, простішими, строкатішими, ніж більшість міст Заходу України.

Ось трохи фото і відео з вікна автобусу.

Не вистачить і життя, аби обійти всі вулички цього старого міста з багатою історією та дослідити всі його “тріщинки”. Але побувати хоча б раз – точно варто.

А це вже, здається, десь на Франківщині.

Заїжджаємо в Коломию.

Вокзал.

Івано-Франківськ активно будується. Це видно з першого погляду.

Пейзажі на Заході України мальовничі і якісь… затишні.

Багато зелені і невеличких водойм.

Охайні, ніби іграшкові, містечка.

Знаменита річка Стрий.

****

Молоденький, прям зовсім юний, водій таксі Uklon. Кермує дуже вправно, обережно. У Львові – складний рух. Дорогою розговорилися. Він ділиться своїм, професійним:

«Таксисти у Львові на вокзалах нахабніють та хитрять. Нас туди не пускають. Там своя монополія. Свій бізнес. Якщо ви не місцевий, то дуже легко попастися. За проїзд беруть вдвічі, а то й втричі більше, ніж викликати той же Uklon чи Uber. Причому не зважають: військовий ти чи цивільний. Я от зустрічав пораненого дядька з фронту, з запорізького потяга, то нам загилили аж 500 грн. Я тоді ще у Львові не довго жив – не знав, що насправді це дуже завищена ціна, і якщо скористатися застосунком, то можна доїхати за 140-160. А ще є у приватних таксистів такий хитрий трюк: коли бачать, що ти не місцевий, можуть возити по Львову колами, розповідаючи, що, мовляв, там корки, там дорога перекрита, тому потрібно об’їжджати. А потім тобі оголошують шалену суму. Багато хто попадається на цей гачок»

Сокаль – найпівнічніше місто Львівщини. Далі – Волинь.

****

В Олександрії до вагону підійшли двоє. Вона – літня жінка у довгій темній спідниці і білій блузі в крапочку з довгим рукавом. На голові – хусточка. На грудях – великий хрест. Він – чоловік років 40, дуже неохайний на вигляд. Заправлена сорочка місцями вибивається з-під поясу, старомодні штани добряче прим’яті. Засалене волосся блищить – явно довго не мите. На грудях у нього теж великий хрест. Як потім з’ясується, – це дружина священника та її син. Говорять російською. Намагаються прорватися у вагон, не показуючи квитків.

Ну, вы что нам не верите, что у нас есть билеты??? Ну разве ж мы будем врать?
Ну, я ж для чогось тут стою, – провідниця незламна і не хоче пускати пасажирів без перевірки квитків

Врешті вони починають копирсатися у своїх торбинках і знаходять пожмакані квитки.

Їх місця виявляються поруч з нашими.

Жінка одразу витягає товстий талмуд, очевидно Святе письмо, надягає окуляри і заходжується читати.

Її син постійно чимось не задоволений, вони сваряться усю дорогу, він кричить:

Чтобы я еще хоть раз поехал с тобой куда!

Вона шипить у відповідь:

Ну, и не надо, подумаешь!

****

Дівчина – майже дитина. Маленька і худенька. Ніжки-сірнички. Усі в синцях. Фарбоване чорне волосся. Підсіла вночі десь у П’ятихатках. При ній величезна валіза – неясно, як вона сама дотягнула таку важку. Дуже голосно розмовляє по-телефону. Чує весь вагон. Говорить суржиком, розмовляє з батьком. Розповідає, що її вигнали родичі хлопця, з яким вона жила. «Бо там для неї немає місця – дуже маленька квартира». І от, вона змушена була збирати поспіхом речі і бігти вночі на вокзал. Ну, як бігти? З такою валізою дуже не набігаєшся. Але вже все добре – вона вже у вагоні і їде додому. Дівчина каже, що не знає, як буде добиратися з цією валізою. Грошей на таксі у неї немає. Може, попросить когось допомогти зійти з потяга. А що далі?

Також дівчина просить батька зайняти у когось хоча б гривень 40 і повнити їй рахунок. Очевидно, батько каже, що не зможе цього зробити, що у нього немає грошей навіть на обід… Тоді вона швидко переключається зі своїх проблем і починає жаліти його, бідкається, як же він працюватиме голодним весь день…

«Так ти й на роботу пішки йдеш? Бідний… Я дуже люблю тебе, пап. Все буде добре. Скоро зустрінемося», – каже дівчина. Вони прощаються.

У вагоні ранок. Пасажири починають замовляти каву-чай, дістають свої «тормозки», снідають.

Самотня дівчина нічого не замовляє і не дістає зі своєї величезної валізи. Просто мовчки дивиться у вікно.

«Може, вона голодна? Чи не образиться, якщо запропонувати пригостити її? Чи не буде це виглядати як приниження»

Після певних коливань, ми все ж зважуємося запропонувати.

Вона швидко і навідріз відмовляється.

«Ні-ні, я не голодна, ні, мені нічого не треба», – мотає головою і дивиться вологими очима…
Допомогти з валізою? – питаємо, коли вже її зупинка.

Знову відмовляється.

Дивно. Вона ж говорила батькові, що сподівається на чиюсь допомогу. Мабуть, таки образилася. Прикро…

****

За вікном багато річок дивовижної краси.

Але ще більше, на жаль, місць, де колись були річки, а тепер вже немає. Залишився тільки очерет. Водойми стрімко пересихають…

А ще багато випалених ділянок. От прямо дуже багато такого ми побачили під час подорожі. Кинулося в око.

****

Під’їжджаємо до Кривого Рогу. На вихід готується повненька білява жіночка років тридцяти п’яти з двома маленькими дітьми – хлопчиком і дівчинкою, та купою валіз. Російськомовна. Видно, що дуже нервує. То розгладжує на собі руками одяг, то поправляє «хвостик» донечці, то покрикує на хлопчика, аби він стояв спокійно і не крутився.

«Скоро, скоро уже увидите папу. И бабушку, и дедушку!», – каже вона дітям

А очі її не відриваються від вікна. Вона дивиться пильно-пильно. Стривожено. І раптом напруга злітає в одну мить. Обличчя розпливається широкою посмішкою. Вона продовжує невідривно дивитися у вікно і часто-часто киває головою та щось шепотить сама собі.

На пероні – чоловік з букетом квітів, а поруч – бабуся і дідусь.

Біженці – ще один постійний контингент пасажирів Укрзалізниці сьогодні. Курсують туди-сюди. Масово їдуть з Німеччини, Польщі, Чехії тощо – побачити рідних. Додому. Чи в гості? Як правильно сказати? А потім їдуть назад, за кордон – вже з гостей… Чи з дому? До нового дому. Як треба говорити? Все так заплуталось за два з половиною роки великого переселення українців…

Річка Інгулець біля Кривого Рогу.

Вздовж Кривого Рогу, найдовшого міста в Європі, їдемо чи не годину.

А це – станція Рокувата. Гарна. Одразу за станцією виднієтся місто зі жвавим рухом. Кортить вийти прямо тут і піти гуляти.

“Марсіанські” пейзажі Кривого Рогу.

А такі мотивуючі надписи – вже у самому місті. Спуск у підземний перехід на 95-му кварталі.

****

«Електропотяг Кривий Ріг-Головний – Нікополь відправленням 13:09 прослідує сьогодні тільки до станції Чортомлик», – лунає з гучномовця голос диспетчера.

Ми знаємо, чому – біля Нікополя ворожими обстрілами розбито колії. Потяги через місто давно не ходять. Залишилися лише електрички, але й вони доїжджають не завжди… Тут війна надто близько.

А ось те, що тепер на місці Каховського водосховища. Краєвиди неподалік від Нікополя.

“Нібулон”. Вже оговтався від потрясінь, спричинених війною. І знову працює. Перебудував логістику – тепер зерно транспортують не по воді, а залізницею.