Токівський водоспад на річці Кам’янка, що на Дніпропетровщині – унікальна пам’ятка природи, добре відома мешканцям Нікопольщини і Криворіжжя. А от більшість жителів решти України навряд чи чули про неї і мало хто тут бував.
А між тим, це справжнє природне диво. Адже водоспад – єдиний у степовій Україні. Надзвичайно мальовничий куточок, по-своєму прекрасний у будь-яку пору року.
До того ж знаходиться в історичних місцях, які пам’ятають кіммерійців, скіфів та козацьку добу. І, на жаль, московитів та їх злодіяння. Край, оповитий легендами й оспіваний у піснях…
Тут знаходився зимівник останнього гетьмана запорожців Петра Калнишевського. Зовсім поруч – всього у 16 км – розташовувалася Нова Січ, яку зруйнували росіяни, а згодом радянська влада знищила і те, що залишалося, затопивши історичні місця Каховським водосховищем. Також недалеко від Токівських водоспадів є ще одна пам’ятка – могила легендарного кошового отамана Івана Сірка, яку обов’язково хоча б раз у житті має відвідати кожен українець.
Біля водоспаду – Токівський кар’єр, де видобували рідкісний червоно-чорний граніт. З якого, до речі, побудовано мавзолей у Москві. На момент нашого перебування там кар’єр вже було затоплено, і він перетворився на озеро з подекуди марсіанськими пейзажами, від яких захоплювало дух…
Про все це та інше ми розкажемо вам, любі читачі, у даному матеріалі. Як завжди, покажемо світлини, зроблені під час мандрівки.
Тоді ще не здригалася від вибухів Дніпропетровщина…
Токівські водоспади ми відвідали у 2020 році, коли ще не здригалася від ворожих обстрілів Дніпропетровщина, не була засипана російським смертоносним залізяччям, і мандрувати скрізь було безпечно. Наш Pontiak у той час ще не був будиночком на колесах, а тільки починав «замислюватися» про це. Але ми вже потроху подорожували – зокрема, вивчали околиці Нікополя.
Тоді був спекотний серпневий день. Шлях наш до водоспадів з Нікополя пролягав через Покров, Чортомлик (теж, до речі, історичні місця, пов’язані з козацькою добою), річку Базавлук… Дорога від Покрова була геть погана – суцільні ями. Pontiak капризував через це, і ми навіть зламалися, застрягши на вузенькій стежці між чиїмись городами під яскраво-синім літним небом. Це змусило трохи понервувати. Але все виявилося не дуже серйозно, і за годину вдалося усунути несправності та рушити далі.
Селеще Токівське
Перед тим, як відвідати природну пам’ятку, вирішили зазирнути у селище Токівське, на честь якого і названо водоспад. Знаходиться це селище у Грушівській громаді Криворізького району – на межі з Нікопольським. Воно не дуже старе – з’явилося у 60-х роках 19 століття після скасування кріпосного права.
До реформи землі нижньої течії річки Кам’янки належали поміщику Твердомедову, які використовувались в основному для випасу овець. Одним із перших поселенців селища був Кравченко Макар у 1861 році, його іменем спершу був названий Хутір — Макари.
Після 1861 року поміщик Твердомедов виділив неродючі землі кріпосним. Ці землі були порізані балками і виступами кристалічних порід. А більш родючі ділянки біля річки Кам’янки пан продав заможним селянам із найближчих сіл.
Оскільки землі навколо Макарів були неродючими, то щоб якось вижити, селяни почали відкривати кар’єри, вручну добувати граніт. Так і було покладено початок розробці граніту в цій місцевості…
Нам село Токівське було цікаве своїм музеєм-корчмою, де, як ми чули, вдалося створити атмосферу старовини, і можна було побачити експонати, пов’язані зі скіфським періодом і козацькою добою. Але, на жаль, в день нашого візиту, музей був зачиненим. І ми, «поцілувавши двері», рушили на водоспади, не затримуючись у Токівському, де більше дивитися було особливо нічого.
Токівський водоспад (інша назва Кам’янський) – єдиний у степовій Україні
Отже, нарешті – ми на місці. І можемо на власні очі побачити унікальне природне явище. Водоспад серед степу, «народжений», нічим не примітною, на перший погляд річкою Кам’янка.
Ось так буває у житті – тече собі невеличка річка, і раптом диво – береги її стають гранітними, а навколо – хаотичні нагромадження величезних глиб сірого і червоного граніту. Дуже мальовничі і навіть трохи «потойбічні» пейзажі…
Географи впевнено називають це явище річковими порогами в мініатюрі, оскільки гранітні брили на берегах піднімаються у висоту до 1,5 м. Скельні виходи червоного граніту височіють на 30 м. Загальна висота водоспаду – близько 6 м., протяжність – близько 30 м. Довжина ділянки з порогами, де й утворюється каскадний водоспад – близько 14 метрів.
Ця територія – геологічна пам’ятка. Її офіційна назва «Мальовничий каньйон на річці Кам’янка в токівських гранітах». Ландшафтний заказник «Кам’янський прибережно-річковий комплекс» на правому березі Кам’янки входить до складу каньйону.
До речі, тут знаходиться і орнітологічний заказник. Вчені виявили в цій місцині багато рослин, які занесені до Червоної книги.
Особливо мальовничий водоспад навесні, коли рівень води досягає максимуму. Це унікальне явище приваблює багатьох людей.
“Магія води та каменю”, – так описують враження від локації багато туристів в соцмережах.
До речі, ще одна назва водоспаду – «Червоні камені». Це тому що тут багато червоного граніту.
Серед мальовничих порогів є лагуни, в яких можна купатися в теплу пору року. Їх глибина не більше метру, тому тут особливо не поплаваєш, але посидіти чи навіть полежати в таких «джакузі» можна, тілом відчуваючи невпинний рух живої води… Ще можна засмагати, влаштувавшись на пласкому камені. Можна розважатися, перескакуючи з одного камінця на інший, – цим полюбляють займатися діти. Можна рибалити. І, звісно, ж робити неймовірні світлини.
Відпочивальники ж, які хочуть саме поплавати, зазвичай спускаються нижче порогів річки. Там не так красиво зате є глибина.
Зазначимо, що дерев біля водоспаду небагато, і знайти «тінь» важко. Тому треба або попіклуватися про якийсь навіс, або… довго тут в спекотну днину затриматися не вийде.
Ми пробули біля водоспаду декілька годин, а потім рушили вивчати місцевість. Блукали зарослими стежками, милувалися чудернацькими камінними глибами, торкалися їх теплих, нагрітих сонцем боків та спин, і уявляли, як жили тут люди тисячі років тому…
Легенди Токівського водоспаду
З Токівським водоспадом пов’язано декілька легенд. Одна з них про Кімерійську царівну Тамріс і її намисто.
Кажуть, що у сиву давнину, коли дніпровські степи населяли племена кіммерійців, жила у цьому краї юна Тамірис – донька хороброго царя Кімра. Якось царівну переслідували скіфи, і на її шляху з’явилася степова річка. Дівчина кинулася за порятунком до річки, а та попрохала навзамін подарувати їй своє намисто. Тамірис кинула намисто у воду. Переправившись на інший берег, вона помчала далі, не сподіваючись на диво. Але кінь її вже ледве скакав від утоми.
Дівчина озирнулася і побачила, що скіфи вже домчали до річки і з розмаху скочили у неї, аж бризки полетіли на всі боки з під копит коней. Та зненацька почувся страшенний грім, земля навколо річки затремтіла і здибилася камінням, яке накрило переслідувачів кіммерійки. Степом пронісся страшенний порив вітру, підсилюючи страхітливий гуркіт. Враз все стихло, і озирнувшись назад Тамірис побачила, що води раніше тихої степової річки сяяли золотими іскрами, вигравали кришталем ніби й справді її прикрасило намисто кіммерійської царівни. Так з’явився водоспад на річці Кам’янці, котра впадає в Базавлук – притоку Дніпра.
Тут був зимівник Калнишевського
Токівський водоспад іноді ще називають водоспадом Калнишевського. А все тому, що останній гетьман запорожців мав тут зимівник, який побудував поблизу Водяної балки.
Історики розповідають, що Калнишевський був щедрою людиною і відомим на той час меценатом. За власні та козацькі кошти будував гарні церкви, відкривав школи. На паланках дбав про розвиток народного мистецтва, був тонким знавцем книжкової справи.
У його будинку в зимівнику висіли портрети, картини, зброя і килими. Петро Калнишевський збирав малюнки-ескізи козацьких прапорів. Саме кошовий отаман Петро Калнишевський першим почав заселяти землі навколо Дніпра, що нижче порогів. Старожили розповідають, що на території нинішнього Червоного Току Петро Калнишевський мав маєток, поряд із яким було викопано глибокий колодязь із найсмачнішою в околиці водою. Також розповідають, що біля колодязя зупинялися ночувати чумаки, прямуючи з Криму до Чигирина та Києва.
Біля водоспадів ми знайшли пам’ятний камінь, який засвідчує, що саме тут був зимівник Калнишевського.
Нова Січ і церква, яку малював Шевченко
За 16 кілометрів від Токівського знаходиться село Покровське, на місці якого колись була Нова Січ, де і гетьманував Калнишевський. Тож якщо ви вже дістанетеся цих місць, то не полінуйтеся – обов’язково заїдьте і туди. Тільки краще зробити це після завершення бойових дій, адже на Нікопольщині зараз небезпечно. І Покровська громада регулярно обстрілюється ворогом з лівого берега Дніпра.
Нова Січ (або Підпільненська Січ) існувала на місці сучасного села Покровське у 1734-1775 роках. Вона була створена після повернення Війська Запорозького низового під російський протекторат внаслідок підписання Лубенського договору.
Остання Запорозька Січ розташовувалася на великому півострові, що омивався з трьох боків річкою Підпільною (притока Дніпра). Цією річкою плавали запорізькі чайки та торгові турецькі й грецькі судна (тумбаси), що припливали до січової гавані в річковій затоці Уступ. З північно — східного боку від Підпільної відокремлювався рукав — річка Сисина, що впадала в Дніпро.
Саме з Нової Січі вирушало Запорозьке Військо на російсько-турецьку війну 1735—1739 роках та війну 1768—1774 років., а у 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-Дунайську експедицію.
Січ являла собою місто—фортецю, оточену валом та палісадами. Вона складалася з трьох частин: передмістя, брами і Коша — головного укріплення, де довкола січового майдану розташовувались 38 куренів. Між куренями, затокою Уступ та річкою Підпільною розмістився Внутрішнй Кіш або Паланка. На Паланці знаходились будинки кошового отамана та січової старшини, військова канцелярія, скарбниця, будинки духовенства, а також соборна Січова церква Покрови Божої Матері.
4 червня 1775 року за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького анульовані. Кошового отамана Петра Калнишевського відправили у заслання на Соловки, де він прожив ще 28 років і помер у віці 112 (!!!) років. На місці Січі згодом виникло село Покровське. Козацька церква теж не довго прожила після знищення Січі…
Слід зазначити, що запорожці завжди дбали про свою церкву, вкладали у неї значні кошти. Сам кошовий Калнишевський, будучи високоосвіченою людиною, виступав у ролі мецената. Видатний різьбяр 18 століття Сисой Зотович Шалматов, приятель кошового Калнишевського, вирізьблював окремі прикраси для Покровської Січової церкви.
У час руйнування Запорозької Січі в 1775 році та й пізніше Покровська Січова церква була дуже пошкоджена та пограбована офіцерами-дворянами, солдатами і донськими козаками. В одному з рапортів духовне правління доповіло Славянській духовній консисторії, що у Покровській Січовій церкві “забрато церковних вещей, як-то сосуды, чаши все, царские врата серебрянье, евангелии, потиры, дискосы, звездн, копии, кресты, наместные иконы с окладами й со всех других образов оклади серебрянне, блюда для благословення хлебов, подсвещники, кадильницн, лампади й все серебряное до останка, почему церковь без божьего слу-жения остается”.
24 березня 1794 року Катеринославський митрополит Гаврило наказав Покровську Січову церкву “запечатать” — закрить. Але було дозволено місцевим священникам проводити богослужіння в “особо сделанном молитвенном доме”. Головний управитель княгині О. М. Вяземської Іван Розенифлянцер забрав до себе всі церковні гроші, обіцяючи приступити до будівництва кам’яної церкви. Втім з цим наміром своїм зволікав досить довго. І лише восени 1798 року церква була збудована.
Місцевим мешканцям таки вдалося врятувати дещо зі старої церкви і передати в нову – кам’яну. А проіснувала кам’яна церква до 1954 року, коли була затоплена водами Каховського водосховища. Перед тим як зруйнувати і затопити церкву, представниками радянської влади було вивезено більшість реліквій з неї. Але дещо знову ж таки місцевим мешканцям вдалося зберегти. І зараз ці реліквії знаходяться у Покровському музеї. А саме: ключ від січової церкви, мінеї розп’яття, кухоль запорізьких козаків козаціькі люльки, рештки шаблі тощо.
За словами директорки музею Лариси Антонівни Садовська, місцеві знали, що рештки церкви збереглися у воді. Ще наприкінці 20 століття люди наймали водолазів, які і виявили фундамент. Кам’яна споруда була досить міцною – її будували, використовуючи спеціальний розчин, що містив, зокрема яєчні білки.
Після того, як 6 червня 2023 року росіяни підірвали Каховську ГЕС і дамбу, Каховське водосховище було знищено. Коли вода пішла від берегів Покровського, люди побачили залишки церкви. У мережі публікували відео, на якому можна розгледіти їх. А також рештки людей, колись похованих на церковному кладовищі…
Тарас Шевченко і Покровська церква
Село Покровське у різні часи відвідували відомі художники, поети, науковці, які надихалися історичним минулим козацького краю і мальовничою природою. Серед тих, кого гостинно приймали місцеві мешканці, були Афанасьєв-Чужбинський, Репін, Сєров, Шевченко, Довженко…
Тарас Григорович Шевченко відвідав Покровське у 1843 році. Про це свідчать і спогади його сучасників, і малюнки, що занотовував тут поет. Зокрема, Шевченко малював церкву Покрови, про яку йшлося вище.
Кобзар цікавився козацьким краєм. Зібраний матеріал використав згодом у своїх творах, зокрема у поемі «Сліпий», «Розрита могила» та інших. У часи перебування Шевченка в Покровському тут відбувалися ярмарки, де торгували хлібом і тваринами, в більшості своїй великою рогатою худобою. Безумовно, йому, як молодому поету, художнику, історику, було, приємно і цікаво перебувати у селі Покровському з-поміж запорожців. Адже там ще були живі січовики, їх сини.
Великий Кобзар, як свідчать спогади його сучасників, жваво цікавився історією цих місць. Жителі показували Шевченкові руїни колишньої Січі, внутрішній і зовнішній коші, запорозьку пристань – уступ, запорозькі курені і хати, речі побуту, одяг, зброю. Згадували події із запорозької історії, військові походи запорожців, битви, війни, татарський і турецький полон. У тих спогадах називались імена останнього кошового отамана Петра Івановича Калнишевського, розумного писаря Івана Яковича Голубу, судді Павла Фроловича Головатого, козака Антона Головатого. Співали пісні і думи про славних запорожців, їх звитяги.
На запорозькому кладовищі оглядали кам’яні хрести над козацькими могилами. Покровчани разом з Шевченком згадували про Коліївщину, Максима Залізняка, який у молоді роки жив на Запорозькій Січі. У Новій Січі проживало багато, гайдамаків, учасників Коліївщини, які переховувались від переслідувань поміщиків та уряду.
Цікавився Шевченко і подіями 1775 року, коли царські війська генерала Петра Такелія зайняли Нову Січ і 4-5 червня того ж року зруйнували її.
Деякі історики кажуть, що найбільше запорозьких речей і документів Шевченко побачив саме у Покровській Січовій церкві. Він намалював її. Цей малюнок мав намір вмістити в альбомі “Живописная Украйна”, котрий сподівався видати у 1845 році. Він офіційно повідомив у проспекті, що “в 1845 году вьйдут картины следующие: 1) Види: Чигирин, Суббо-тов, Батурин. Покровская церковь…”
Слід зазначити, що у повному розумінні ця церква не була Січовою, Запорозькою, адже збудована вже після ліквідації Запорозької Січі – в 1798 році. Але дерев’яна дзвіниця здахом у два яруси з кованим залізним хрестом, що стояла поруч до середини 19 століття, дійсно була запорозькою. До речі, кам’яними у церкви були тільки стіни, а верх та купол — дерев’яні. Тарас Шевченко, отже, міг бачити і малювати залишки старої козацької церкви.
А згодом у поемі «Сліпий» описав руйнування Нової Січі та пограбування Покровської Січової церкви.
Там, зокрема, є такі рядки:
«І розказують, і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі сребро, златої свічі забрали. У Покрови.
Як козаки Вночі утікали»
Не тільки з Петром Калнишевським і Тарасом Шевченком пов’язані ці неймовірні місця… Адже Нікопольщина – це край П’яти Січей. З восьми Запорозьких Січей, п’ять були розташовані саме на території Нікопольского району: на Нікопольщині: Окрім Нової (Підпільної) Січі, ще Томаківська, Микитинська, Чортомлицька і Базавлуцька.
Цей куточок України точно заслуговує на увагу тих, хто цікавиться історією. І одного-двох днів для подорожі сюди точно буде мало.
А повертаючись до Токівського водоспаду, зазначимо, що, згідно з деякими даними істориків, берегами й луками річки Кам’янка водив Військо Запорозьке ще один славний кошовий отаман, національний герой українського народу – Іван Дмитрович Сірко.
Його могила знаходиться за 15 км від Токівського – у селі Капулівка. І є однією з найвідоміших історичних пам’яток Дніпропетровщини.
Затоплений Токівський кар’єр і його магія
Ось такі цікаві місця пощастило нам відвідати. А завершили ми той серпневий день відпочинком біля затопленого кар’єру. Тут же і заночували прямо у нашому Pontiak.
Як вже зазначалося вище, раніше тут в промислових масштабах добували унікальний червоний граніт з чорними вкрапленнями. Такий вид каменю можна побачити в оздобленні в багатьох населених пунктах Дніпропетровської області. З нього побудовано мавзолей на Червоній площі у Москві. Особливо активно проходив видобуток граніту у радянські часи.
На момент нашого перебування тут, кар’єр вже був затоплений. Він перетворився на досить велике озеро з мальовничими, дещо «марсіанськими» пейзажами.
Біля берега мілко – можна купатися дітям. А далі – глибина. Можна навіть плавати на човнах.
В останні роки перед великою війною затоплений кар’єр став досить популярним місцем відпочинку влітку, хоча якоїсь туристичної інфраструктури тут не було. Її просто ще не встигли створити. Хіба що місцеві привозили та продавали на березі холодні напої та різні снеки.
Але для таких мандрівників, як ми, інфраструктура зовсім не головне. Ми щиро насолоджувалися краєвидами, сонцем, водою.
А чай, каву та їжу готували, як завжди, на вогнищі.
Зраділи, коли поїхали додому останні відпочивальники і ми залишилися самі під зоряним небом.
Аби потім зустріти ранок нового дня серед дивовижної природи… Ось так.
У матеріалі використано інформацію:
- Токівський водоспад – унікальний природний феномен України
- Біля Нікополя на дні Каховського водосховища знайшли рештки церкви, про яку писав Довженко і яку малював Шевченко
До нових подорожей!
