Страдч – не просто населений пункт. Це місце називають українським Єрусалимом. Його щодня відвідують паломники з різних країн. Тут бував Папа Римський. Тут знаходяться стародавні печери, оповиті легендами. А поруч – унікальний арборетум. Про все це розкажемо і, як завжди, покажемо багато фото у нашому матеріалі про село Страдч, назва якого походить від слова “страждання” або “страта”…

«…Одного разу два брати – княжі стрільці вибралися на полювання. Вполювавши рись, вирішили оглянути округу. Висока гора вкрита лісом стрімко спадала до грайливої річки в якій водилась незліченна кількість риб та різної звірини. Протилежна сторона гори плавно переходила в рівнину вкриту густими травами. Ген в далині на обрії синіли верхи карпатських хребтів…»
«…Всі, хто були в печері загинули тоді від вогню та диму. Після цієї трагічної розправи над невинним і беззахисними людьми Пресвята Богородиця зійшла на страдецьку гору, щоб оплакати їх…»
«…Колись давно люди зловили зайця, прив’язали йому до шиї табличку з написом “Страдч” і сильно наполохавши пустили в печеру. Заєць два тижні не їв і не пив, все біг попід землею, аж поки не вискочив з печер у Києві…»

Це шматочки легенд, що пов’язані із дивовижним місцем, яке нам пощастило відвідати на нашому Pontiac у червні 2024 року.

Страдч – український Єрусалим на Яворівщині, місце страждань і сили, легендарні печери, унікальний арборетум — Це фото оброблене Володимиром

З радістю ділимося з вами враженнями. Прочитавши статтю, ви дізнаєтесь і про легенди, і чому село назвали на честь страждань та що було на його місці раніше, і з якою метою приїздив сюди Папа Римський, та що притягує в цей мальовничий куточок України тисячі паломників у наш час.

А місцина, де знаходиться село Страдч, справді мальовнича. Вкриті зеленню пагорби, велетенські дерева, річка… Це Яворівщина, Львівська область. Розточча – символічне місце, з якого струмки та річки розтікаються у різні сторони через Поділля, Полісся і Карпати до Чорного та Балтійського морів, фактично територія Яворівського національного природного парку.

Досить велике (майже тисяча жителів) і дуже давнє та з цікавою історією, село Страдч знаходиться в Івано-Франківській громаді поруч з селищем Івано-Франкове. Відстань до Львова менше 12 км, а до міста Яворів – 28 км.

Дорога у Страдч з боку Львова веде повз пагорби Головного європейського вододілу, багатства яких оберігає Яворівський національний природний парк.

Далі проїжджаємо берегом річки Верещиця і опиняємось у місці призначення.

Перше, що ми побачили, заїхавши в Страдч – це ось такий величний храм апостолів Петра і Павла, освячений у 1998 році. Церква належить православній громаді, відноситься до Дрогобицько-Самбірської єпархії ПЦУ.

Ми не заходили в середину, бо часу на подорож було обмаль, а тільки зробили світлини храму і його подвір’я.

А також не могли не сфотографувати гніздо лелек, яке побачили поруч. Ось така вийшла цікава світлина – будиночок на будиночку.

Дорога у Страдч з боку Львова веде повз пагорби Головного європейського вододілу, багатства яких оберігає Яворівський національний природний парк. — Господар вдома

Унікальний арборетум

Свій маршрут у Страдчі вирішили розпочати з арборетуму, який знаходиться поруч із селом.

Про нього раніше навіть не чули, а лише прочитали, вже готуючись до поїздки.

Це дендрологічний парк, який є структурним підрозділом Ботанічного саду Національного лісотехнічного університету України. Він був заснований 1962 році з метою вивчення лісових насаджень в Розточчі. Основні завдання Страдчівської лісової науково-дослідної станції полягають у підвищенні продуктивності лісів і збільшенні біорізноманіття.

Площа парку – 5,7 га. На сьогоднішній день територія парку налічує близько 350 видів деревної флори і стільки ж видів трав’яної флори.

Вхід у парк безкоштовний. Але натовпу бажаючих відвідати його ми не побачили. Кажуть, що сюди регулярно привозять на екскурсії школярів і студентів. Що парк також популярний серед фахівців із сфери рослинництва, лісового та садово-паркового господарства, а ще серед приватних розсадників… Можливо, всі вони приїжджають сюди у будні. Ми були тут у вихідний день, і, крім нас, в арборетумі прогулювалися тільки ще двоє людей – пара закоханих. Тож можна було насолодитися тишею, співом пташок, чистим повітрям і відчути себе наодинці з природою, блукаючи між височенними деревами.

Особливу увагу відвідувачів парку привертає алея дугласій Мензиса і туї. Дерева та чагарники висаджені разом у формі геометрічної фігури, яка вражає.

Кажуть, що у парку постійно додаються нові види рослин – над збільшенням дендрологічного складу систематично працюють співробітники арборетуму.

Територія доглянута і чиста. Знаходитися у парку приємно.

Гуляти тут можна скільки завгодно. А якщо втомитеся – то є де присісти і відпочити.

А також тут є туалет.

На території парку ми побачили декілька ось таких загадкових дерев’яних будиночків.

І криниця.

А ще – скульптуру жінки з оленятком.

Все це створює дещо казкову атмосферу.

Відчуваєш себе трохи дитиною…

Арборетум – безперечно, родзинка Страдча, і тут варто побувати, якщо ви подорожуєте Львівщиною або цікавитеся світом рослин.

Страдч – український Єрусалим

Але головна принада цих місць все ж – релігійна святиня, завдяки якій Страдч називають українським Єрусалимом і яку відвідують сотні паломників щодня. А в особливі дати тут їх може збиратися одночасно і тисячі.

Справа у тому, що Страдч – це відпустовий Марійський паломницький центр, святиня УГКЦ, яка за значущістю дорівнюється Зарваниці та Уневу. У 18 столітті Папа Римський наділив тутешню церкву правом щоденного відпусту за участь у Службі Божій. А у 1935 році вже інший Папа – Пій ХІ, побував тут і встановив на страдецькій горі Хресну дорогу та надав Страдчу статусу відпустового місця. Більше того, Страдецька Хресна дорога (Кальварія) отримала від Папи значення Єрусалимської Хресної дороги.

Це є також одна з найдавніших українських християнських святинь, адже молитва вперше вознеслася тут до неба ще в далекому ХІ ст.

І ось тут настав час поділитися з вами легендами, які пов’язані зі Страдчем. Легенд багато, іноді вони суперечать одна одній, і важко сказати, скільки історичної правди у тих розповідях, що передають місцеві мешканці від покоління до покоління. Але все ж таки – послухати цікаво.

Отже.

Легенда №1 – про братів-стрільців і село Стрілиска

Ця легенда розповідає про виникнення першого поселення в цих місцях, яке називалося Стрілиска, і про заснування печерного монастиря.

Згідно із нею, одного разу два брати, княжі стрільці з містечка Городок, вибралися на полювання. Довго вони ходили лісами, а здобич все ховалась від їх пильного погляду. Втративши надію будь що вполювати, вони повернули додому. Аж ось один з братів побачив рись. Натягнув він лук, прицілився і пустив аж задзвеніла в повітрі тятива. Та схибив стрілець, бо стріла уп’явшись в бік, тільки ранила звіра і він зник в поблизьких хащах.

Кинулись тоді стрільці в погоню по кривавому сліду, що його лишав ранений звір. Довго вони бігли хащами і аж перед вечір слід їх привів до невеликої діри в горі в котрій заховалась рись. Порадились брати і вирішили заночувати поблизу печери. Зранку вони вполювавши рись і знеохочені подальшими ловами, вирішили оглянути округу. Висока гора вкрита лісом стрімко спадала до грайливої річки в якій водилась незліченна кількість риб та різної звірини. Протилежна сторона гори плавно переходила в рівнину вкриту густими травами. Ген в далині на обрії синіли верхи карпатських хребтів.

Місце їм настільки сподобалось, що пізніше, коли стрільці посварилися з княжим посадником в Городку то разом з сім’ями втекли сюди. З часом біля них селилися інші люди, корчували ліс, розорювали галявини, будували нові оселі і на горі виросло ціле село, яке в честь його засновників княжих стрільців було назване Стрілиска (в народі також побутують назви Стрілки, Стрілків, Стрільців).

З віком змінилась вдача братів і їх уми звернулись до святих речей. Вони стали монахами василіанами, пристосувавши для житла печеру. Колишні стрільці закликали ще кількох ченців і перетворили печеру на церкву і монастир.

Існує ще декілька варіантів цієї легенди згідно з якими стрільці переслідували оленя, або ж двох рисів, та всі вони сходяться в одному, що село було засноване княжими стрільцями, на честь яких і отримало назву Стрілиска.

А щодо монастиря, то, згідно із ще одною версією легенди, стрільці побудували тут невелику дерев’яну церковцю до якої спровадили ченців. Монахи почали селитись в поодиноких печерках, розкиданих довкола страдецької гори. У другій половині XI ст. прийшов до Стрілиск чернець з Києво-печерської Лаври і під його керівництвом почалась праця над викуттям у скелі підземного монастиря, яка була завершена наприкінці XI століття.

Історики ставлять під сумнів таку версію заснування поселення на місці сучасного Страдча. Кажуть, що саме тоді, коли, за переказами, стрільці мали вирушити на полювання, на місці “майбутніх Стрілиск” вже існувало давньоруське городище.

Разом з іншими укріпленнями і городищами розкиданими побіч, Стрілиска творили єдиний оборонний комплекс, будівництво якого велось цілеспрямовано.

Проте з точки зору історичної фольклористики такі легенди складають неоціненний скарб і є єдиним живим свідком тих далеких часів, фактом, що здатен з максимальною точністю відтворити дух подій, історична достовірність яких конкретними доказами здається втрачена для нас безповоротно, – кажуть науковці

І якщо заснування поселення стрільцями вважається малоймовірним, то історія щодо ченців, які примандрували сюди з Києва та створили тут печерний монастир, у різних джерелах, в тому числі й на офіційному сайті Української Греко-Католицької церкви подається як реальна.

Свій чернечий подвиг монахи, вірогідно, розпочали, видовбавши у піщаному пагорбі невеличку печеру. А згодом вона перетворилася на довгий підземний коридор із кількома відгалуженнями, в яких видовбані ніші, що служили монахам келіями.

Небезпідставною також є легенда, що ченці спочатку селились в невеликих отворах-гротах навколо гори. Один з таких отворів існує до сьогоднішнього часу, і в селі його називають “Діра”. Довкола гори видніється ще декілька напівзасипаних отворів, що могли б служити первісним житлом для ченців.

В печерному монастирі з часом з’явилася невеличка печерна церква з витесаним у кам’яній товщі старовинним проскомидійником, кам’яним престолом та невеличким стільчиком для священика-сповідальника.

Легенда №2 – про виникнення села Страдч і про об’явлення Пресвятої Богородиці

Ця легенда розповідає про страшні події, пов’язані з навалою татаро-монгольської орди на українські землі.

Розповідають, що у 1243 році орда Батия поверталася з Європи і один з його загонів рухався шляхом, який проходить поблизу сучасного села Страдч. Якийсь татарин нібито відбився від загону і заглибився в хащі. Шукаючи дорогу, він проходив недалеко від печери, де якраз сховались жителі села. Старші люди оповідають, що там схоронилось близько двох тисяч чоловік. Селяни, що затаїлися в печері, уважно стежили за татарином, і коли той підійшов ближче, вистрелили по ньому з лука. Та стріла тільки ранила його в плече, і він, наробивши величезного лементу втік.

Але на його крик збігся весь татарський загін. Так, зовсім випадково було виявлене місце де сховались жителі села. Тоді татарський хан, вийшовши наперед, сказав, щоб люди, котрі є в печері, здались на його ласку, бо іншого виходу в них нема. Довго радились селяни, та, знаючи, що значить татарська неволя, вирішили не здаватись І тоді розлючений хан крикнув: “Коли не хочете бути моїми рабами то станете рабами вогню!” Він наказав своїм воїнам зносити до печери хмиз, сухе листя, солому і розпалити біля входу велике вогнище. Їдкий дим почав заповнювати печери.

Тоді ігумен монастиря зібрав всіх ченців і вийшов просити хана, щоби той спинив жорстоку розправу.

“Великий хане!- сказав він.- Змилуйся над нещасним народом, зглянься на сльози невіст і дітей. Не карай неповинних людей за те, що поранили твого воїна”.

Розсміявся хан і відповів: “Зухвала старче, твоя річ. Та хай буде так. Я послухаю тебе і загашу багаття, але тільки вашою кров’ю!”

Після цих слів його озвірілі татари з гострими ножами кинулись на юрбу беззбройних ченців. Так було знищене село, загинули люди і був зруйнований монастир. З того часу нове село, що постало на пожарищах Стрілиски, стало називатись Страдч (від слів страждати або страта).

Згідно із легендою, після кривавого побоїща на страдецьку гору зійшла Пречиста Діва Марія і гірко оплакувала загиблих. Вона забрала їхні душі до Неба. Тому жителі села від давніх часів щиро пошановують ім’я Діви Марії і вважають страдецьку землю святою, бо зрошена вона слізьми Богородиці.

І часто сьогодні можна побачити прочан, що приходять на страдецьку землю, цілують білий страдецький пісок і, зв’язавши пригоршню піску, в хустинку, притуляють його до грудей, говорячи: “Цей пісок є святий. Він помічний в кожній потребі в кожній хворобі, бо має велику силу”.

Легенда легендою, а деякі свідчення тих драматичних подій дійшли до нашого часу.

Є інформація, що під час археологічних розкопок було виявлено обгорілі залишки дерев’яних речей в келіях і підземній церкві, відкопано рештки людей, що загинули у печері. Так за свідченням учасниці розкопок Анастасії Дейнеки з лівої сторони перед входом до печери під шаром піску було виявлено попіл і обгорілі кістки кількох людей.

Під час розкопок, які проводилися у 30-х роках минулого століття, було впорядковано територію навколо печери. При вході було стесано частину схилу гори і зроблено невеликий майданчик. Праворуч на цьому майданчику для кістяків людей котрих відкопували в печері було вимурувано саркофаг. Декілька метрів вхідного коридору печери були обмуровані і перетворені на церкву Матері Божої Нерушимої Стіни, що фактично знаменувала собою усипальню загиблим. В цій вхідній церковці щороку проводились панахиди за полеглих від рук татарських наїзників.

Проте впродовж 60-х-80-х років радянською владою все це було знищене, вхідна церковця сплюндрована, саркофаг розбито, а людські кості порозкидано. Кажуть, що після сильних дощів, вони де-не-де жовтіли з-під землі на стежці, яка веде в гору до печери.

Вивчення печери в 30-х роках минулого століття дало можливість вирішити питання її походження і розв’язати багато суперечок. Однак, дослідження так і не було завершене – завадила Друга Світова війна, яка розпочалася у 1939 році. Зокрема, до сьогоднішнього дня залишається невідомим куди ж далі веде хідник з келії ігумена (“хати”).

І тут доречно розповісти, що говориться про розміри печери у легендах.

Легенда №3 – про зайця, який до Києва добіг

У Страдчі і досі з вуст у вуста передається розповідь про те, що чернеча печера є значно глибшою і довгим проходом з’єднує це святе місце з самою Києво-Печерською Лаврою.

В літературнім збірнику Галицько-Руської Матиці приводиться свідчення церковного провізора про те, що він в дитинстві проліз в отвір котрий знаходиться в “хаті” і просувався дуже довго, поки не злякавшись, повернув назад. Йому в свій час старі люди оповідали, що два хлопці йшли київським хідником два дні, так і не дійшовши кінця.

Відсутність точних відомостей про довжину і напрямок цього коридору породжували різні повір’я і перекази.

Так одна з легенд говорить, що колись давно люди захотіли дізнатись про довжину підземного хідника. Проте хід був настільки довгим, що всі їх намагання пройти його були марними. Тоді вони спіймали зайця, прив’язали йому до шиї табличку з написом “Страдч” і сильно наполохавши пустили в печеру. Заєць два тижні не їв і не пив, все біг під землею, аж поки не вискочив з печер у Києві. Тоді він ходив по вулицях Києва, а люди прочитавши на таблиці напис “Страдч”, дивувались, що заєць здолав таку дорогу попід землею. Тому хідник і був названий “до Києва”.

До останнього часу більшість старших людей села була твердо переконана, що страдецькі печери підземними переходами зв’язані з Києво-Печерською Лаврою.

Один з переказів також оповідає, що Богородиця переходила попід землею від святині до святині і перед нею скелі і земля розступалися.

Чому паломники їдуть у Страдч

Попри те, що певна частина інформації в легендах є вигадкою або перебільшенням, ніхто не заперечує того факту, що Страдч – місце стародавньої києво-руської чернечої традиції, яке розвивалася тут ще до 13 століття.

Достовірні історичні джерела інформують, що у часи Київської Русі та Галицько-Волинського князівства неподалік села Страдч знаходився другий після Києво-Печерської лаври підземний православний монастир в Україні. Розміщувався він на високій горі на лівому березі річки Верещиці поблизу села.

Археологічними дослідженнями встановлено, що цей православний монастир складався із вхідної галереї (довжина бл. 40 м), ходів загальною довжиною понад 270 м і кількох келій, які розміщувались на глибині близько 20 м. На вершині гори знаходилось укріплене городище. Монастир був знищений разом із ченцями монголо-татарами.

Одним із перших дослідників, котрий описав цю пам’ятку, був Богуш Жигмонт Стечинський. На сторінках польського видання «Przyjaciel Ludu» він у 1841 р. під літерою «К» опублікував опис цієї печери. Пізніше печера в Страдецькій горі продовжувала викликати значний інтерес серед наукової спільноти.

Про те, що тут пізніше існував парафіяльний храм, можна дізнатися з дозволу короля Владислава II Ягайла від 12 червня 1416 року про заснування в селі руської парафії. Вона підпорядковувалась Перемишльській єпархії, яка була адміністративною одиницею Київської митрополії.

А у 1596 році Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Михайло Рогоза та більшість єпископів Київської митрополії уклали Унію з Римською Апостольською Столицею. Унія передбачала скасування канонічного підпорядкування Київської митрополії Константинопольському патріархату і означала перехід у підлеглість до Папи Римського.

Греко-Католицька громада села Страдч вперше почала функціонувати від 1691 році, коли Перемишльська єпархія приєдналася до Унії з Римською Апостольською Столицею.

У 1795 році на горі мешканці Страдчу на місці старої дерев’яної церкви збудували новий кам’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці.

Приблизно тоді ж Папа Римський наділив церкву правом щоденного відпусту за участь у Службі Божій, яку також було дозволено тут відправляти щодня – і це сталося ще тоді, коли такий звичай не був запроваджений у цілій Церкві.

Великою святинею Успенської церкви є чудотворний образ Матері Божої Нерушимої Стіни (Оранти), відомий під назвою Страдецька Богородиця. Це надзвичайно давній тип ікони, на якій Богородиця зображена з піднятими руками як Захисниця і нездоланна Заступниця.

У 1918 р., коли під час Першої світової стіни церква була майже зруйнована під час артилерійського обстрілу, образ Божої Матері Нерушимої Стіни залишився цілим і неушкодженим. На жаль, ікона була втрачена під час Другої світової війни, і сьогодні в церкві виставлена її копія.

Успенська церква в Страдчі має не лише духовну, але й мистецьку вартість, адже тут зберігаються ікони, виконані знаними українськими художниками: запрестольний образ Успіння Пресвятої Богородиці роботи одного з найталановитіших учнів художньої школи Петра Холодного – його сина Петра Холодного-Лівицького, дві ікони намісного ряду іконостасу – Серця Христового та Матері Божої Неустанної Помочі, що їх написав Антон Манастирський, та іконостас, над розписом якого працював Олекса Новаківський.

У 1936 році Папа Римский Пій ХІ встановив на страдецькій горі Хресну дорогу та надав Страдчу статусу відпустового місця. Більше того, Страдецька Хресна дорога (Кальварія) отримала від Папи значення Єрусалимської Хресної дороги. Це означає, що проща до Страдчу і участь у Хресній дорозі за своїм духовними благами і значенням прирівнюється до прощі в Єрусалимі і проходження справжньої Хресної дороги Спасителя. Віруючі розповідають про велику кількість свідчень чудесного зцілення, а також духовного навернення тих, хто бодай раз пройшов Хресну дорогу в Страдчі.

Страдч є також місцем подвигу і поховання двох новомучеників УГКЦ – о. Миколи Конрада та дяка Володимира Прийми, які загинули в 1941 р. під час радянської окупації Галичини. Прямуючи до недужої жінки зі Святими Дарами, священик та дяк потрапили в лісі до рук червоноармійців, які застрелили священика і жорстоко замучили дяка, який спробував заступитися за отця Миколу. У 2001 р. Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив о. Миколу Конрада та Володимира Прийму блаженними.

Сьогодні, Страдч – це відпустовий Марійський паломницький центр Львівської Архиєпархії УГКЦ. Щодня сюди приїжджають люди у пошуках духовного зцілення. Відвідують церкву, Страдецьку хресну дорогу, печерний монастир.

Тут, як ми помітили, існує зворушлива традиція – залишати біля статуї Христа на Хресній дорозі фігурки янголят. Придбати такі фігурки паломники можуть тут же – у місцевих, які очевидно, і створюють їх.

Також у Страдчі греко-католицькою громадою збудований і освячений Будинок Паломника, в якому прочани мають можливість зупинитися, зігрітися, пообідати.

Є колодязь, де можна напитися джерельної води. Ми побачили досить багато людей з пляшками, які приходять чи приїжджають сюди спеціально, аби набрати води.

Звісно, вже знаючи історичний контекст, для нас найцікавіше було – поблукати по печері.

Сьогодні біля печери знаходиться у вигляді невеликого коридору вхідна церква Матері Божої Нерушимої Стіни. Вона була вимурувана і посвячена ще в часи проведення розкопок.

Так виглядає церква зовні.

А так – усередині.

На вході до самого печерного монастиря печери ми побачили табличку, згідно з якою він у той час вже мав бути зачиненою. Але, на щастя, двері були відчинені, і ми безперешкодно потрапили всередину, отримавши можливість доторкнутися до далекого минулого…

Відразу за престолом при вході в печеру під правою стіною стоїть лавка воротаря, котрий слідкував щоби непокликані люди не заходили до монастиря.

Трохи далі по ліву сторону хідника знаходиться великий грот, який в ті давні часи служив підземною монастирською церквою. Тут під лівою стіною стояв стіл витесаний з каменю, а над ним було заглиблення в стіні, де колись поміщалась невеличка іконка. Поблизу нього стоїть кам’яний стілець для сповіді. При головній стіні викуто з каменю престол висотою 1 м. На престолі в заглибленні, як свідчив напис, були поміщені мощі святого мученика Тимотея.

Побіч церковці знаходилась єдина на всю Україну келія ченця-затворника, що з’єднувалась з храмом невеличким віконцем, через яке він отримував святе Причастя та скромну поживу.

Від підземної церкви вглиб печери по обох боках коридору розміщені невеликі, тепер напівзасипані, ніші-келії з напівкруглим склепінням. Дещо далі хідник розгалужується на два рукави. Дорога праворуч називається “до криниці” і пройшовши коротеньким коридорчиком закінчується невеликою кімнатою. Назва цього ходу пов’язана з тим, що в даному напрямку спуск з гори виводить до місця де колись було джерело і в народі називалось “криниця”. Крім того, як оповідають старожили, з хідника, який сьогодні повністю засипаний, до кімнати доносився шум води.

Хід ліворуч, що називається “до Києва”, спочатку петляє в горизонтальній площині, а потім по сходах круто піднімається до гори і далі, все звужуючись, так, що пробиратись треба по пластунськи виводить до просторої кімнати (в народі її називають “хата”) котра очевидно служила келією ігумена. На цьому місці в зв’язку з початком війни розкопки були припинені…

Історики продовжують досліджувати печерний монастир у Страдчі. Надто багато ще білих плям і темних сторінок залишилося у цій темі. Тому попереду, ймовірно, ще багато цікавих відкриттів. А ми щасливі, що спромоглися відвідати Страдч і побачити його унікальні родзинки.