«Крехівський монастир розміщений у гарній мальовничій місцевості. Від сходу, заходу та півдня оточують його узгір’я, покриті листяними лісами, та мають часом пологі а часом круті схили та де-не-де перерізані лісовими хащами з скелями та урвищами. На північ від монастиря тягнеться неозора рівнина, на якій лежать розкидані села та осади, урожайні ниви, що перетинаються місцями річками…»
Так описується цей куточок України у «Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов’янських», виданому у 1880—1902 роках. Так він виглядає і в наші дні. Мало що змінилося за століття, насправді.
Ми побували тут у травні 2023 року, коли наш Pontiak тільки но став повноцінним автобудиночком. Ця подорож стала для нього першою у такій якості.
І запрошуємо вас, любі читачі, у чергову віртуальну мандрівку разом з нами – цього разу до Крехова, що на Львівщині.
Ми покажемо вам, як виглядає монастир, заснований у 17 столітті, та печери серед лісу довкола нього. Розкажемо історію цієї видатної пам’ятки. А ще побуваємо на цвинтарі Першої світової війни, де лежать поруч німецькі, австрійські, українські, російські, угорські солдати…
Село Крехів і Крехівський монастир, де молився Мазепа – яка його історія
Село Крехів розташоване приблизно за 35 км на північний захід від Львова. Вперше воно згадується в історичних документах у 1456 році. Сьогодні село відоме, передусім, тим що за 3 км від нього, серед дивовижної природи, знаходиться знаменитий Крехівський монастир-фортеця, або монастир святого Миколая Отців Василіян. Заснований він був у 1612 році як православний, а зараз належить Українській Греко-Католицькій Церкві.
Монастирський ансамбль є пам’яткою архітектури національного значення 17—18 століть.
Засновниками Крехівського монастиря вважаються ченці Києво-Печерської Лаври Йоіл та Сильвестр, які у 1590-х роках чомусь прийшли сюди зі столиці та й поселилися серед лісу – у скельній печері недалеко від Крехова. З часом ченців стало більше, і за підтримки магната Станіслава Жолкевського (що панував у сусідньому, названому на його честь, містечку Жовква) монахи збудували неподалік від печери церкву святих Петра і Павла, а пізніше церкву Преображення і Троїцьку церкву. Тут же було зведено дзвіницю та келії монахів.
Обитель мала свою чудотворну ікону Богородиці, яку подарувала монахам львівська православна родина Красовських.
З 1660-х років за підтримки короля Михайла Вишневецького монастир був оточений великими фортечними мурами, які замикали чотири високі вежі. За його мурами не раз рятувалось багато людей, особливо під час нападів татар.
Існує легенда, що до Крехова у 1648 році приїздив молитися сам Богдан Хмельницький.
Також є дані, що під час облоги 1672 року монастир захищав молодий Іван Мазепа.
Кілька разів у 1698 році відвідував монастир російський цар Петро I, який перебував у Жовкві й Раві-Руській, укладаючи угоду з королем Августом II про спільні дії проти шведів у майбутній Північній війні.
У 1721 році Крехівський монастир став греко-католицьким. З дерев’яного його перебудували на мурований. Постали північна в’їзна брама, дзвіниця, старша частина монастирського корпусу. Між 1721 і 1751 роками була побудована нова мурована церква святого Миколая. На початку 1990-х років вона була переосвячена на церкву Преображення Господнього.
Монастир славився своїми чудотворними іконами, яких у Крехові було чотири: три ікони Богородиці (одна з Верхрати) та ікона святого Миколая Великого.
Верхратську чудотворну ікону Богородиці урочисти перенесли сюди у 1808 році із василіянського монастиря у Верхраті після його закриття.
В радянські часи, коли монастир у Крехові призупинив своє функціонування, чудотворну ікону вдалося перенести до львівського храму св. Параскевії П’ятниці. А з виходом із підпілля Греко-Католицької Церкви, 19 травня 1991 року, ікону було повернуто до Крехова.
Унікальна книгозбірня монастиря
Разом із заснуванням Крехівської обителі в перших десятиліттях 17 століття розпочалось і формування її книжкового зібрання. Вже у другій третині 17 століття бібліотека налічувала близько сотні книг, а наприкінці наступного століття — понад півтисячі, та була однією із найбільших у василіянських монастирях Галичини в останній чверті 18 століття.
Особливо цінну колекцію книг у монастирі становили богослужбові видання — стародруки та рукописи, московські, київські, львівські, унівські, почаївські друки тощо. Окрім комплекту богослужбових книг, книгозбірня налічувала різнотематичну літературу релігійного та світського (особливо наприкінці 18 століття) характеру — видання з екзегетики, патристики, аскетики, морального богослов’я, катехизми, проповідницька література, книги історичного характеру, кодекси з філософії, античної літератури тощо.
Наприкінці 19 — першій третині 20 століть про цінні рукописи та стародруки з Крехівської обителі писали такі дослідники як Іван Франко, Василь Щурат, Ярослав Гординський, Василь Лев, Іван Огієнко. Особливу увагу привернули декілька рукописів — «Крехівський Апостол», «Історія про Варлаама і Йоасафа», «Крехівська Палея» та інші.
У 1949 році монастир був закритий, у ньому «совєти» розмістили дитячий будинок, згодом школу-інтернат для розумово-відсталих дітей. У 1963 році Крехівський монастирський комплекс був внесений у список пам’яток архітектури України, що перебувають під охороною держави.
Відродження святині почалося 29 серпня 1990 року. Тоді до Крехова повернулися ченці оо. Василіяни, що прибули з Гошівського монастиря. На середину 90-х років у Крехівському монастирі мешкало понад 80 братів, які з’їхалися майже з усієї України. У 2004 році в межах монастиря постала дерев’яна церква Покрови Пресвятої Богородиці та нова дзвіниця, побудована в стилі українського бароко за проєктом архітектора С. Цимбалюка.
До речі, ця церква найбільше сподобалася Володьці, бо, як він сказав, “вона схожа на церкву друга-Скорохода у Нікополі”:) (Мається на увазі перший типовий храм ПЦУ у Нікополі імені Петра Калнишевського, збудований під керівництвом благочинного церков ПЦУ у Нікополі і районі ігумена-капелана Меркурія (Скорохода)).
Оточена та ровом з водою стінами територія монастиря має форму неправильного п’ятикутника.
Колись головним храмом обителі служила дерев’яна Преображенська церква — трьохзрубна, триголова, характерна пам’ятка галицької школи народної архітектури. Побудували її в 1658 році львівські майстри Андрій і Адам, а розписував живописець Н. Петрахнович. Автором ікон був український маляр Василь зі Львова.
Нині головним храмом монастиря є кам’яна церква Преображення ГНІХ, побудована в 1721—1737 роках на місці розібраної дерев’яної Троїцької церкви. Храм неодноразово реконструювався і ремонтувався.
На території монастиря є три корпуси келій. Найстаріший з них споруджений у 1755 році. Його продовженням служить побудований в 1775—1780 роках другий братський корпус. У 1898—1902 роках за проєктом архітектора І. Вишневського був споруджений третій корпус.
Окрім келій та храмів, на території монастиря є церковна лавка, де можна придбати різноманітні книги, сувеніри, обрядові речі, а також унікальний шоколад, виготовлений ченцями, що живуть тут.
До Крехівського монастиря постійно приїжджають паломники з різних куточків України і з-за кордону, а також організовані екскурсії, ну і такі як ми – самостійні мандрівники.
Як ви могли побачити на фото, територія монастиря дуже гарно доглядається. Тут затишно і чисто, є на що подивитися і знаходитися приємно.
Крехівські печери, печера-праобитель
Крехівські печери — це природно підземні порожнини, які простяглися від села Крехів аж до міста Яворів. Знаходяться на території природного заповідника «Розточчя».
Печери у Крехові є однією з найбільш унікальних пам’яток України, адже вони зберегли свій первісний вигляд із давньоруського періоду. В наш час навколо них виник цілий сакральний комплекс із Хресною дорогою, церквами, каплицями та джерелами води.
Виникли печери від дощу та снігів, що танули. Вода проникала крапля за краплею в глибини ґрунту і збиралась там у річки та потічки. Ці потоки пробиралися серед гірських порід, розчиняючи та забираючи з собою вапняки, гіпс, доломіт, а на їх місці залишалися порожнечі.
В одній із таких порожнеч і поселилися у 1590 році ченці Києво-Печерської Лаври Йоіл та Сильвестр, розпочавши історію Крехівського монастиря.
Ця печера називається Крехівською праобителлю. Вона складається з двох кімнат. Зазирнути в середину, можна, піднявшись по драбині.
Вважається, що в давнину печери слугували прихистком для людей, які ховалися тут від загарбників або під час різноманітних заворушень.
Блукати лісом, у якому знаходяться печери, можна дуже довго, розглядаючи велетенські дерева та химерні візерунки з моху на них (і надписи, залишені туристами), насолоджуючись чистим повітрям та кришталевою водою з джерел. Оскільки місцевість дуже рельєфна, а на поверхні землі багато коренів дерев, бажано мати зручне взуття і уважно дивитися собі під ноги.
Ми провели у цьому райському куточку декілька годин, і так захопилися прогулянкою, що не помітили, як почало сідати сонце.
Нам було час шукати місце для ночівлі.
Щасливий випадок, гостинні люди
Ми заздалегідь нагуглили, що неподалік Крехова, у селі Майдан, є база відпочинку. От її і рушили шукати. Втім, навігатор привів нас замість бази до якогось глухого куту, з якого було ще й проблематично виїхати, бо важко розвернутися. Але наш Pontiak впорався.
Повертаючись назад, ми озиралися в пошуках хоча б якоїсь галявинки, де можна було б зупинитися на ніч.
І раптом побачили садибу, схожу на міні-базу відпочинку. Знайшли господарів, і з’ясувалося, що це просто приватне обійстя, де живе родина, хоч власники і мріяли колись створити тут невеличку туристичну базу – адже сам Бог велів зробити це у такій мальовничій місцині. Але щось у них не склалося…
Дізнавшись, що ми шукаємо місце для ночівлі, господарі радо запросили нас залишитися у них. Пригостили кавою, принесли свіжої городини. Дали дров, аби ми могли приготувати вечерю «на березі» крихітного рукотворного озерця. Запропонували пледики, аби ми не замерзли.
Біля вогнища ми довго спілкувалися з цими добрими людьми. Говорили, звісно, про війну, про політику, про Україну та її майбутнє.
Так, затишно і в теплій атмосфері, пройшов наш вечір того дня.
А на ранок, попрощавшись з гостинною пані Вірою та її батьками, ми рушили далі.
І по дорозі заїхали ще в одне цікаве і трохи моторошне місце, яке хочемо вам показати.
Військовий цвинтар Першої світової війни
У селі Глинськ знаходиться цвинтар Першої Світової війни. Як ми дізналися з місцевих ЗМІ, його було урочисто відкрито 1 жовтня 2017 року. Участь у відкритті брали делегація Тірольського відділення «Австрійського Чорного Хреста», представники влади, духовенства та громади.
В день відкриття цвинтар виглядав ось так.
А ми, через 5,5 років побачили його ось таким.
На цвинтарі поховані солдати, що пали у важкому і кривавому бою між австро-угорською армією і росіянами 21 червня 1915 року. Саме ця дата смерті й позначена на більшості могил. Бій, який відбувся на околицях села Глинськ, дав змогу військам генерала Бом-Ермоллі звільнити Львів від російських військ.
На кладовищі 77 могил німецьких солдат, 57 російських, 29 австро-угорських, серед яких були українці, поляки і угорці.
Цікаво, що німці і австрійці – практично всі ідентифіковані, а імена українців та росіян невідомі.
У 1917 році австрійці встановили меморіальний стовп, на якому чотирма мовами (німецькою, угорською, українською і польською) було написано посвяту полеглим воїнам.
Напис українською мовою говорить: “Тут ми лежимо, що в лютім бою упали для красшої долї будучих поколінь. Згадайте ж, прохожі: що житє ми віддали щоб ви не зазнали наших надмірних терпінь”.
Поруч з військовим цвинтарем розташовується старе, вірогідно польське, дуже захаращене кладовище, на якому можна побачити ось таку напівзруйновану каплицю.
«Жоден сум за загиблими не має значення, якщо він не викликає бажання зробити все можливе, щоб подібне не повторилось, що стало причиною багатьох смертей. Політичні рішення сильних цього світу визначають майбутнє. Сьогодні наші думки і наша свідомість, повинна бути закликом до миру», – говорив під час відкриття цвинтаря у 2017 році куратор Тірольського відділення «Австрійського Чорного Хреста» доктор Франс Бількфелльнер….
На жаль. Людям навіть у 21 столітті не вдається зробити так, щоб війни не повторювалися. І зараз на нашій землі точиться одна з найстрашніших у сучасній історії битв. Знову загарбники зазіхають на наше і знову українці захищають своє.
Ми думали про це, розглядаючи надгробки, яких вже майже і не видно серед заростів трави.
Над нами було синє травневе небо, а з-за кладовища на нас дивилися «кучеряві» зелені гори.
Боже, яка краса навколо – просто захоплює подих. Так багато у світі краси! Жити б і жити людям… Насолоджуватися природою та берегти її, сіяти хліб, ростити дітей, будувати, розвивати, вдосконалювати… Але…
В статті використано довідкова інформація з Вікіпедії.
Обов’язково прочитайте Що це за хрести на подвір’ях українців – хто і навіщо їх встановив
