Ризикована подорож лісовою дорогою, яка перетворилася на ТРЕШ…
«Я більше НІКОЛИ НІКУДИ з вами не поїду», – бурчав Володька, відкидуючи лопатою землю з-під коліс нашого Pontiak… Насувалася ніч і вже гуркотів грім… Надії майже не було. Аж раптом сталося ДИВО.
Це історія однієї маленької подорожі, яка відбулася вчора, у суботу 3 травня, і якій не судилося стати повноцінною мандрівкою, зате довелося стати великою пригодою. З несподіваним, майже біблейським, хеппі-ендом.
Отже, у нас було два варіанти: легкий, але банальний. І складний, але дуже ризикований. Можна було поїхати по трасі. А можна було через ліс. «Взагалі, там майже ніхто не їздить, бо майже нереально проїхати. Були поодинокі сміливці, яким вдавалося. У суху погоду. Але – це одиниці!», – казали нам місцеві, до яких ми звернулися за порадою. «Це буде дуже цікава подорож», – додали вони, дізнавшись, що ми таки вирішили спробувати.
Чому б нам не стати тими самими поодинокими сміливцями? – подумали ми. – Дощів тут не було давно, має все вийти…
Це ж так прекрасно – мріяли ми. – Їхати вузькою лісовою дорогою, і ніякої тобі «зустрічки», ніхто не обганяє і не підрізає. Та і взагалі, не те, що машин, людей немає – жодної душі. Лише пташки співають навколо і височенні дерева по обидва боки. Весна! Краса! Мрія мандрівника, який не ганяється за гламуром, а шукає приховані родзинки. Як раз для нас.
Ризикована подорож лісовою дорогою розпочалася
Так воно і було. Ліс, пташки, краса… Перші п’ять кілометрів ми насолоджувалися дорогою – не простою, але все ж – їхати можна. Декілька разів зупинялися, аби сфотографувати красу і зняти трохи відео. Вже навіть подумали, що наші порадники дещо перебільшили у своїх застереженнях..
Аж тут дорога раптово перетворилася на суцільні кучугури і глибокі «окопи», залишені колись давно колесами великого транспорту.
Ого!
Опинившись на цій ділянці, ми зупинилися, вийшли з машини і трохи пройшлися пішки. Те, що побачили перед собою, на жаль, не залишало надії на успіх задуманої операції. Дорога, навіть поганенька, закінчилася… Попереду – непролазні хащі, де навіть ведмеді, мабуть, ходять із GPS (хоча, ні GPS тут теж не працює).
Це було не просто, але нам довелося визнати поразку. Треба вертатися назад. Але як? Розвернутися тут нереально. Потрібно задкувати з пагорбу…
Ми застрягли
Проїхавши усього декілька метрів, ми стали намертво, провалившись у яму. Машина загрузла у вологому ґрунті, який у лісі, мабуть, ніколи не буває сухим. Адже сонця тут потрапляє на землю мало… Цього ми не врахували.
Спочатку була майже стовідсоткова впевненість: відкопаємося! Завзято працювали лопатою, всі втрьох таскали гілки, підкладаючи їх під колеса… Ми навіть насолоджувалися і раділи можливості попрацювати на свіжому повітрі під спів пташок. За цим заняттям минула година.
Pontiak не їхав, як ми його не «вмовляли» – він стояв, як пам’ятник нашій самовпевненості.
Аж тут почули гуркіт мотору.
О ні! Тільки не це! Ми ж загородили собою всю вузеньку дорогу, і проїхати другій автівці тут нереально. Особливо великій.
Але то виявилися байкери. Троє хлопців на моциках.
«Зараз ми вам допоможемо!» – рішуче сказали вони.
І взялися теж таскати гілки та відкидувати землю лопатою з-під машини.
В хід у нас вже пішов домкрат.
Спільні старання, на жаль, не дали результату. Хлопці вже поглядали на годинники – у них були свої справи. Наостанок вирішили спробувати штовхунути нас усі гуртом. А раптом вийде?
І дійсно вийшло! Автівка зрушила з місця. Виїхала з глибокої ями. Але посунулася буквально на метр-два. І знову стала у ще більш глибокий рів… Причому в дуже «незручній» позі, коли одна сторона сильно піднята, і переднє колесо праворуч лише прокручується у повітрі, замість того, щоб відштовхуватися від землі… Так вона точно не поїде на передньому приводі.
Хлопці-байкери попрощалися з нами і поспішили у своїх справах, пообіцявши за півтори години заїхати (спойлер – не заїхали). А ми лишилися.
Минала третя година нашої «романтичної лісової подорожі».
Ми вирішили, що необхідно підняти ліву сторону Pontiak домкратом, намостити гілок під колеса, аби вирівняти машину. Такий у нас визрів план. Єдино можливий.
Взялися шукати міцні, товсті гілки.
Але фортуна остаточно відвернутися від нас, Всесвіт вирішив: «Ні, друзі, ви ще не настраждалися» – домкрат зламався.
Все. Приїхали.
Тим часом насувався вечір. І було чутно гуркіт грому.
А ось це – просто КАРАУЛ! Якщо піде дощ, ми звідси точно самі ніколи не виберемося…
І пішов дощ… А потім град. Чорні хмари, грім, блискавка – повний комплект. «Дорога» перетворилася на каламутну річку.
Мобільний зв’язок зник. Інтернету теж не було. Не допоміг навіть старлінк…
Ми ризикували залишитися тут не тільки на ніч, а, можливо, й на декілька днів… Адже після дощу сюди точно ніхто не поїде. І скільки триватиме цей дощ? А якщо він затяжний? На тиждень чи два? Що тоді? Води у нас не багато, як і продуктів.
Стало вже трохи лячно.
Вирішили йти пішки до села і просити допомоги. Можливо, погодиться якийсь тракторист витягнути нас, поки землю ще не розмило остаточно…
Дощ трохи припинився. Сутеніло. І ми пішли через ліс у бік села, провалюючись ледве не по коліна у густу коричневу жижу… Відійшли метрів на 300, і тут наш «Пончик» включив сигналку, наче перелякано нагадував про себе. “Ей, куди ви? А як же я???”
Пройшли, мабуть, кілометр, коли почули звук мотора. Нічого собі!
Це був хлопець на мотоциклі. І він пообіцяв знайти допомогу для нас… Пообіцяв домовитися з трактористом…
Мабуть, близько години ми просто чекали. Пили каву.
Вже спустилася глуха ніч. Мабуть, слід налаштовуватися на ночівлю тут…
Несподіваний поворот сюжету
І ось, нарешті! Знову звук мотору і сяйво фар! До нас пробирається допомога!
Але це виявився не трактор з села. А «Рубікон» (спойлер: трактора так і не було, напевно тракторист не ризикнув). У машині двоє людей – хлопець та дівчина.
- Добрий вечір. А ви просто так тут стали перекурити? – спитав хлопець, вийшовши зі свого «замурзаного» “з ніг до голови” позашляховика який виглядав так, ніби щойно знявся в рекламі Michelin.
- Авжеж, саме так! – відповіли ми.
І люди з «Рубікону» заходилися нам допомагати.
Це було неймовірно важко. Мабуть, разів 10 нас довелося тягнути за допомогою лебідки. Хлопець керував процесом, провалючись у багнюку, хлюпаючись у калюжах, а дівчина натискала кнопки лебідки у машині. Ми рухалися зі швидкістю буквально 10 метрів за півгодини. Певні ділянки, більш-менш, проїзні, вони просто тягнули нас собою…
Не задаючи питань, вони просто нам допомагали…
Хто вони? Янголи, яких нам послав Бог у патовій ситуації, коли раціональних приводів для надії вже не було, але десь глибоко всередині залишалася якась суто дитяча віра: «Все буде добре».
Що могли робити ці люди вночі, під дощем, серед глухого лісу??? Що шукали вони тут?
Коли ми нарешті дісталися села, Віталій (так звуть хлопця) розповів, що вони зі своєю супутницею Лілією просто каталися. І шукали пригод. Додому не хотілося – вирішили проїхатися по лісовому, раніше не відомому їм, бездоріжжю. І побачили нас… У них, як і у нас не було ні зв’язку, ні розуміння, де вони знаходяться. Вони взагалі не місцеві і живуть за 70 кілометрів від цього чорного лісу…
Дякуємо вам за пригоди, гарно провели час – сказав Віталій, – прощаючись.
Ми ж не могли підібрати слів, аби висловити свою вдячність їм… Обійнялися… Він сів у свій «Рубікон» і з під величезних коліс полетіла багнюка – вони швидко зникли у темряві.
Якщо раптом, Віталію і Ліліє, ви прочитаєте це колись, то знайте: ми вам дуже-дуже вдячні. Ви не просто допомогли. Ви подарували ДИВО!
Мораль і висновки?
Мабуть, кожен зробить їх сам.
З одного боку, ця ситуація показала, що навіть у безнадійній ситуації може статися щось неймовірне і зовсім несподіване. І ніби “небо” сказало нам: “Ризикуйте, не бійтеся пробувати!”
Але…
Ні, ми не шкодуємо, що ми спробували. Але, ось вже другий день поспіль “переварюючи” цю ситуацію, все краще усвідомлюємо, по якому тонкому краю ми пройшли… Адже у тих кучугурах могло, наприклад, відпасти колесо. Або ще щось гірше. І що тоді? Машина на не ходу у непроїзному лісі. Трактор не потягне, а евакуатор туди не проїде. І що далі???
Нам просто дуже пощастило!
І ми розуміємо: пригоди пригодами, а до подібного слід ретельніше готуватися. Чого ми не зробили. Ми ж навіть «сендтраки» (вони якраз для таких випадків) з собою не взяли…
Все ж не можна дозволяти собі таку безтурботність і покладатися на щасливий випадок.
Ну, і домкрат тепер потрібен новий.
І, головне, Володю треба якось вмовити змінити своє категоричне рішення зав’язати назавжди подорожувати з нами 😊
І так, у світі є янголи. Іноді вони їздять на «Рубіконах».
Коротеньке відео про цю подорож:
Можливо, вам також буде цікаво: Німецька колонія Візенберг – «Гора видінь» та Мервичі, битва, яка вирішила долю Львова, Куликів, де народився Богдан Ступка
Наш Телеграм
