«По цій землі треба ходити з пошаною. Не можна її оскверняти. Дуже вже багато у ній крові – у тому числі української»
Так кажуть мешканці тих дивовижних місць, які нам пощастило відвідати на нашому Pontiak і про які ми розкажемо у цьому матеріалі. Як завжди, покажемо багато фото і трохи відео. Сподіваємось, шановні наші читачі, ця віртуальна подорож буде вам цікавою. І, можливо навіть надихне на подорож реальну. А приїхати сюди, повірте, – варто!
Отже, розкажемо ми сьогодні про колишню німецьку колонію Візенберг, назва якої перекладається як «Гора видінь». Також про село Мервичі. Трохи про Куликів, де народився Богдан Ступка – відомий український актор. А ще – про битву, яка вирішила долю Львова більше ніж сто років тому. У часи, коли імперії вперше у 20 столітті ділили світ та проливали тони людської крові за шматки землі та свій вплив на планеті, а врешті розвалилися…
Дві армії стояли одна напроти другої. На Червоній Горі – австрійці, а на Білій Горі – росіяни. Коли зійшлися вони у битві між собою, стогнала земля. А крики поранених було чутно навіть за декілька кілометрів… Битва була страшна. Загиблих – сотні. Тепер на місці бою стоїть хрест. В пам’ять про усіх полеглих. І з одного, і з другого боку серед солдат були українці…
Візенберг, або «Гора видінь», старе німецьке кладовище
До Візенберга ми пробиралися від міста Жовква (про яке розповідали вам тут) польовими дорогами. Можна було, звісно, доїхати по трасі. Але ми вирішили між простим і складним варіантом обрати другий. Останнім часом зрозуміли, що так подорожі виходять цікавішими. Можна побачити більше природних красот, зануритися у місцевий колорит, побачити життя людей як воно є. Такі цікавинки залишаються «за кадром», коли рухаєшся по трасі від пункту «А» до пункту «Б».
Коли прокладали шлях для навігатора, Гугл навідріз відмовився видавати нам будь-який інший варіант, окрім як їхати 14 кілометрів по трасі. Тобто іншої дороги він просто не знає. Тоді ми вирішили його перехитрити і проклали маршрут ніби збиралися йти пішки. По ньому і рушили до Візенберга – на свій страх і ризик, абсолютно не уявляючи собі, як виглядає дорога і чи є вона там взагалі.
Але все виявилося навіть краще, ніж ми думали. Польова дорога була. І досить непогана, хоча в деяких місцях довелося нашому Pontiak дуже постаратися, аби не загрузнути в ямах і не «задихнутися» в куряві. Але він до таких випробовувань вже звик.
В цілому, доїхали ми без особливих пригод. І досить швидко опинилися у Візенберзі.
До речі, такого населеного пункту на мапі України ви не знайдете. Офіційно село називається Мервичі. А Візенберг – це назва німецької колонії, яка тут була колись і межувала з Мервичами. Колонії вже десятки років як немає. Її територію «поглинули» Мервичі. Тепер все це – одне село. Але вказівник на дорозі з написом Візенберг залишився досі. І не тільки він один нагадує про німців, які жили тут до 40-х років минулого століття. Але про все по-порядку.
Як ми дізналися з історичних публікацій, німецька колонія Візенберг виникла тут наприкінці 18 століття, коли внаслідок поділу Польщі Галичина потрапила під владу Австро-Угорщини. Австрійці здійснювали програму заселення українських земель німецькими колоністами – в такий спосіб хотіли розвинути економіку відсталого на той час краю і частково здійснити його германізацію.
Німецькі мігранти отримували своєрідний стартовий капітал: безкоштовну землю, худобу та будівельні матеріали. Це було гарним стимулом для них, і тому їхали на Галичину з охотою. Таким чином лише на території сучасної Львівської області на межі 18-19 століть виникло понад 30 німецьких поселень. Сьогодні про перебування німців тут нагадують хіба давні топоніми, залишки культових і господарських будівель та спогади поодиноких старожилів, які ще пам’ятають часи українсько-польсько-німецького сусідства.
Візенберг з’явився у 1786 році, коли на околицю давнього села Мервичі, розташованого у восьми кілометрах від міста Жовква і в шести від слища Куликів, прибули 45 родин із німецького Пфальца.
Оскільки першочерговим завданням переселенців було якомога швидше прижитися на новій землі, то, будуючи собі житло, вони якнайменше приділяли увагу архітектурним забаганкам. Збережені до сьогодні споруди Візенберга свідчать про прагматичність його колишніх мешканців. Зрештою, ця прагматичність була притаманною для всіх німецьких поселень. Житлові будинки колоністів були зручні і функціональні, розраховані на спільне проживання батьків і родини старших дітей.
Колонія швидко розросталася, і вже станом на 1808 рік у Візенбергу проживало 230 людей – усі католики. А у 1880 році було 465 жителів у гміні, які мешкали у 42 господарствах. І вже спостерігалося певне національне та релігійне різноманіття. Серед мешканців нараховували 459 римо-католиків і 5 греко-католиків. А щодо національного розподілу, то у Візенбергу проживали 416 німців, 44 поляки, 5 русинів і 1 єврей.
У 1858 році поселенці власним коштом побудували у центрі своєї колонії католицький храм святого Архангела Михаїла. Він став центром хрестоподібної структури поселення. Відомо, що вже у 1925 році храм перебував в аварійному стані, через що його було закрито рішенням жовківської влади. Після такого рішення колоністи активно взялися до ремонтно-реставраційних робіт. За рік було зібрано 3 тисячі злотих, і святиня відродилася та стала на вигляд ще кращою і до того ж вищою на два метри.
Але вже у 40-х роках 20 століття епоха німців на Галичині завершилася. А якщо бути більш точними, то сталося це на початку 1940 року, коли колоністів у примусовому порядку переселили на захоплені Німеччиною західні території Польщі. Таким було рішення Третього Рейху. Переселенцями мали поповнятися трудові ресурси воюючої держави, а на молодь чекала служба у вермахті та військах СС у спецпідрозділах, де були потрібні знання української, польської мов, умов життя і психології місцевого населення.
Тож Візенберг залишився без своїх мешканців і поступово його населяли вже інші жителі – переважно українці. Згодом назва зникла з офіційних мап. Колишня колонія стала частиною села Мервичі.
Візенбергзький храм – головна будівля Візенберга.
За своє життя кілька разів він зазнавав серйозних руйнувань, а під час Другої світової війни ледь не був знищений під час пожежі. Обпалені руїни радянська влада використовувала як зерновий склад, потім якийсь час там був магазин.
До 90-и років минулого століття храм залишався у жалюгідному стані. А у 1994 році було прийнято рішення перетворити його на греко-католицьку церкву, що врятувало святиню, хоч вона і дещо втратила свій первозданний вигляд під час реконструкції.
Цікавий момент: «явлення» образу Богородиці
У 1996 році храм, який тоді вже називався церквою Свято Трійці, став місцем масового паломництва. А все тому, що на завівтарній його стіні 9 червня з’явилося зображення Богородиці.
Першими його помітили діти, а згодом, коли стемніло, образ побачили багато інших людей.
Релігійна комісія Греко-Католицької Церкви, якій повідомили про нібито феномен, поставилася до нього доволі скептично. І дійшла попереднього висновку, що «диво» насправді могло бути витвором людських рук. Що швидше за все так і було.
Проте інформація про образ Богородиці, який з’явився на стіні церкви, швидко розлетілася Україною, і до Мервичів потягнулися прочани. Які залишають відгуки у книзі відвідувачів і кажуть, що йдеться справді про якесь надприродне явище. Також багато людей стверджують, що молитва у Візенберзі їм дійсно допомогла. А місцевий священик заявляв, що релігійній комісії варто свої дослідження продовжити і висновки переглянути.
Отже у Візенбергу в пам’ять про німців-колоністів залишився збудований ними храм. Також ще стоять і мають пристойний вигляд їх будинки та господарчі споруди.
Залишилася і криниця – яка є своєрідною родзинкою села. Коли її будували, місце, де вона зараз знаходиться, було головною площею села. Але з часом відбулося перепланування, і зараз криниця розташована прямо посеред проїжджої частини. Через це були наміри знищити її, але більшість місцевих жителів виступили проти такого рішення і захистили колодязь. Сьогодні він має ось такий облагороджений вигляд. І є однією з пам’яток Візенберга-Мервичів. На криницю причепили дорожній знак, аби водії бачили поміху здалеку і не ставалося аварій.
Таке ставлення місцевих мешканців до здавалося б звичайної криниці викликає велику повагу. Люди прагнуть берегти те, що залишилося їм у спадок.
На жаль, далеко не скрізь в Україні зустрінеш таке трепетне ставлення до старовини й історії. Далеко ходити не потрібно – у нашому рідному Нікополі багато років «закривали очі» на повільне вмирання історичного центру, старої частини міста. Історичні пам’ятки занепадали, руйнувалися, навіть горіли… І далі закликів небайдужих врятувати їх справа не йшла. А зараз стару частину Нікополя добивають обстрілами росіяни з окупованого Енергодара…
А тут… Така пошана криниці. Ми були дуже приємно вражені…
Ще одним місцем у Візенберзі, яке нагадує про німецьких колоністів, є старе кладовище, де поховані цілі покоління переселенців. Воно знаходиться неподалік від храму і межує з вже новим, сучасним кладовищем. Збереглися могильні плити, хрести, цілі сімейні склепи німців. На деяких табличках ще досить чітко видно написи і можна розгледіти імена людей, що поховані тут.
Але, на жаль, за старим кладовищем, очевидно ніхто не доглядає. Тому воно поступово руйнується і заростає травою. Вірогідно, родичів покійних у Мервичах не залишилося, а місцеві мешканці, мабуть, не вважають цвинтар пам’яткою – на відміну від криниці.
Було колись у Візенберзі ще одне кладовище – військове. Точніше, братська могила. Поховання знаходилося прямо на 353-метровій горі Червоний Камінь. Зараз його немає, а є тільки великий хрест, який нагадує про криваві події Першої Світової війни. Про них наша розповідь – нижче.
Коли ми дізналися про битву, що відбулася тут 22 червня 1915 року, одразу загорілися ідеєю заїхати до Візенберга. Власне, це і стало основною причиною, чому ми потрапили сюди.
Битва, яка вирішила долю Львова
За даними краєзнавців, саме тут, у Візенберзі, відбулася одна із знакових битв Першої Світової війни, яка фактично вирішила долю Львова. Між собою зійшлися в бою дві армії – австро-німецька і російська.
«По цій землі треба ходити з пошаною. Не можна її оскверняти. У ній багато крові», – кажуть сьогодні місцеві мешканці.
Але дозвольте спочатку трохи історичного контексту.
Горлицький прорив, розгром росіян
На початку вересня 1914 року австрійська армія без бою залишила Львів, і в місто увійшло російське військо, окупувавши його. Але вже 22 червня 1915 року російські війська тікали зі столиці Галичини після 10 місяців окупації. Львів повернувся під панування цісаря Франца Йосифа І, це, звісно, не можна було назвати визволенням. Адже одні окупанти змінили інших. Але все ж під владою європейців українцям дихалося трохи легше, ніж під важким чоботом «совєтів».
Контрнаступ німецьких і австрійських військ у Галичині розпочався навесні 1915 року.
Російський генштаб планував на 1915 рік широкі наступальні операції, спочатку у Східній Пруссії, з наступним перенесенням удару на Берлін. Але все сталося не так, як росіянам гадалося.
Німецьке й австрійське командування дуже хотіло швидкого закінчення війни, розуміючи, що довгу кампанію союз не витримає. Тому завзято шукало шляху до рішучої перемоги.
До весни 1915 року австро-угорська армія потерпіла великі втрати і не могла сама дати собі раду з навалою російських військ, які опанували майже всю Галичину, взяли Перемишль і Тарнув, захопили майже всі найважливіші перевали в Карпатах.
Начальник штабу австро-угорської армії Конрад фон Ґетцендорф просив перекинути нові німецькі дивізії з Західного фронту. Врешті-решт німецьке командування вирішило допомогти своєму союзнику. Було заплановано здійснити потужний удар між Віслою і Карпатами могутнім угрупованням німецьких військ із задачею не лише відкинути росіян від Карпат, але й розгромити всю російську армію.
Німецьке командування дуже ретельно й детально готувало цю операцію. До її проведення залучалися добірні війська, зняті з французького фронту. Їх об’єднали в 11-у армію, командування якою доручили генералові Августу Макензену.
Щоби дезорієнтувати російську агентурну розвідку, 11-а армія рухалась з Західного фронту кружним шляхом: спочатку в Північну Німеччину і лише звідти – в Галичину.
Для початку наступу обрали ділянку між Верхньою Віслою та підніжжям Карпат. Було вжито суворих заходів для збереження таємниці.
11-у армію забезпечили могутньою артилерією – 143 батареї зі 624 гарматами. Перед початком наступу у Макензена піхоти було вдвічі більше, всієї артилерії в 6 разів, а важкої артилерії у 40 разів більше, ніж у росіян на цій ділянці фронту.
Атака Макензена почалася 2 травня о 10 годині ранку під Горлицями (тому операція і називається Горлицьким проривом).
У перший же день наступу вдалося захопити 17 тисяч полонених росіян.
Російська армія під командуванням Олексія Брусилова відступала. 3-го червня залишили Перемишль. А 15 червня росіяни намагалися створити оборонну лінію біля Городка вздовж річки Верещиці на Львівщині. Але в ніч проти 20 червня були змушені відступати і звідти.
Протягом двох місяців – травня і червня 1915 року – росіяни залишили майже всю Галичину, де втратили лише полоненими 500 тисяч вояків.
Російський генерал Антон Денікін потім згадував весну 1915 року як велику трагедію для російської армії.
«Ні патронів, ні снарядів. З дня на день криваві бої, щодня тяжкі переходи, нескінченна втома і фізична, і моральна; то боязкі надії, то безпросвітний жах… Полки, вкрай виснажені, відбивали одну атаку за іншою багнетами або стріляниною в упор; лилася кров, ряди рідшали, росли могильні пагорби…» – писав він.
Таке положення змусило Верховне Головнокомандування, директивою від 20 червня, віддати розпорядження про початок евакуації Львова та всієї Галичини, що ще залишалася під владою Російської Імперії.
Не чекаючи на цю директиву, росіяни вже протягом кількох днів спішно виїздили зі Львова, тривала евакуація установ, вивозилося обладнання підприємств й інші цінності. Під час відступу з Галичини російське командування вперше в широких масштабах руйнувало важливі об’єкти на шляхах пересування австро-німецьких військ, нищило різне майно.
Одночасно відбувалась примусова «евакуація» вглиб Росії місцевих мешканців. Особливо великих масштабів ця депортація досягла на Холмщині та Надсянні. Загалом вивезли кількасот тисяч людей.
“Найстрашнішим був день відступу, москалі все палили, грабували людей, убивали, всякими способами знущались. Людей наших гнали цілими юрбами зі собою з різних сіл і міст”, – згадували трохи згодом місцеві мешканці
Зі Львова вивозили також відомих і шанованих громадян як заручників. Як згадував один із них, Юзеф Бялиня-Холодецький,
“у неділю 20 червня вирушив поїзд в дорогу… Поволі посувався наш поїзд, обстрілюваний бомбами німецьким аеропланом, до Красного і далі до Бродів. Віз він тридцять сім бранців, а саме 12 Поляків, 10 Русинів і 15 Жидів”
Серед заручників були науковці, лікарі, педагоги, літератори, банкіри, судді, підприємці, представники місцевого самоврядування, купці та інші поважні жителі Львова.
У ніч проти 22 червня 1915 року частини 2-ї австро-угорської армії розбили на західних околицях Львова росіян. Бої відбулися у Брюховичах, Рясній Польській, на Лисій горі у Брюховицькому лісі. А також на горі Червоній Камінь.
Ось що відомо про цю легендарну битву.
Вночі 22 червня шостий австро-угорський корпус Арца прорвав російську оборону під Львовом біля Дорн-фельда (зараз с. Тернопілля, Миколаївський р-н) і Куликова (гора Червоний Камінь).
Згідно з історичними матеріалами, які вдалося віднайти історику та журналісту Богдану Білану та пароху церкви Івана Хрестителя о. Юрію, ворогуючі російські та австро-німецькі війська розташовувалися на сусідніх горах — Червоний Камінь і Білий Камінь.
22 червня 1915 тут відбувся запеклий бій, у якому лінію оборони генерала Брусилова було прорвано — шлях до визволення Львова від росіян став відкритим.
Того ж дня, 22 червня, російська армія відступила зі Львова. Австрійців і німців місцеві зустрічали з радістю, сподіваючись на більш лояльне ставлення до себе і мріючи про створення якщо не української держави, то хоча б автономії.
22 червня у приміщенні “Сільського Господаря” українські діячі, що залишалося у Львові і уникли російської депортації, створили “Комітет українців міста Львова”. Його очолив адвокат Андрій Чайковський. Наступного дня комітет видав звернення до українців міста Львова, у якому було написано:
“Засяло знову сонце свободи! В отсей день вертає до українців не лише втрачена свобода віри і мови батьків, а й росте й леліяна в тих тяжких часах на дні душі надія, що мимо вікового, а ще перед хвилею над нами шаліючого московського гніту, Україна не вмре, не загине!”
Що ж до битви на Червоному камені, старі люди переповідали, що січ була настільки лютою, що крики солдат та стогони поранених чулися аж у сусідніх селах.
Пошуки в архівах допомогли віднайти карту театру військових дій, яка чітко показує лінію фронту, що проходила поблизу с. Мервичів, а під датою 22 червня описано про бій на горі Червоний Камінь.
Дослідник історії німецьких поселень Вернер Краус у своїй праці «Історія і культура німецьких поселень в Галичині 1781-1940» писав:
«Поруч з Візенбергом була гора, вкрита лугом, яку німецькою називали Stein-kopf. Тут відбувались бої під час Першої світової війни. Мешканці Wiesenberg дбали про поранених і ховали мертвих. Пізніше на місці боїв був побудований меморіал. Щороку мешканці села вшановували тут пам’ять полеглих».
«За переказами, братська могила складалась з великих кам’яних блоків, на яких були висічені хрест з розп’яттям та імена понад сотні загиблих. Монумент під свою опіку взяли колоністи з Візенбергу», – розповідав журналіст Богдан Білан, який досліджує історію місцеву історію
Хрест, очевидно, було зруйновано після приходу радянської влади. Сама могила ще певний час зберігалася, але обсипалася, коли тут створили кар’єр та почали вибирати пісок для будівництва «Сільгосптехніки» десь на початку 50-х років. Старші люди згадують, що дітьми, бігаючи на Червоний Камінь, бачили кістки, черепи, пряжки ременів, залишки шкіряного взуття. Згодом усе це вивезли у невідомому напрямку, або закопали десь неподалік.
У 2016 році стараннями мервицької громади на Червоному Камені було відтворено символічну могилу і встановлено хрест. Таким чином вшанували полеглих воїнів обох армій, тим більше, що в кожній із них воювали українці.
Червоний Камінь – тут гуляє вітер і відчувається подих минулого
Ми піднялися на гору Червоний Камінь і побачили цей хрест на власні очі.
Спочатку хотіли підніматися пішки. Приємна місцева жіночка підказала нам, як іти. І навіть пройшли декілька кілометрів, але зрозуміли, що йти будемо довго, а часу до вечора обмаль.
До того ж з нами, як завжди, був Володька, і йому б було важкувато подолати таку відстань.
Тому врешті вирішили повернутися до залишеного нами біля храму Pontiak і їхати на ньому.
Тож тепер знаємо точно і ділимося з вами (раптом вам знадобиться): піднятися на Червоний Камінь автівкою можна, хоча це і не дуже просто. Треба бути дуже уважними, адже обабіч стежок у багатьох місцях є яри і досить глибокі провалля та круті схили. Також не одразу вдалося нам знайти місце, аби розвернутися, коли вже їхали назад.
Яке враження від гори Червоний Камінь? Вона дивовижна.
По перше, підіймаючись на гору, ми побачили просто неймовірну кількість різноманітних квітів. А, зокрема, таких величезних польових ромашок, як тут, мабуть не бачили ніколи раніше.
Дув досить сильний теплий вітер, і квіти всі разом «кивали голівками», утворюючи картину якогось магічного танцю… До речі, готуючись до поїздки, ми читали, що на Червоному Камені завжди «гуляє» вітер. Не знаємо, чи справді завжди, але нас під час нашого візиту він тут зустрічав.
По-друге, вид з самої гори. Він прекрасний. Оку відкриваються запаморочливі краєвиди. Добре видно з Червоного Каменя і Візенберг та його церква.
Довго стояли і дивилися на рівнину, по якій, як ми вже знали, майже 110 років тому йшла назустріч своїй загибелі російська армія, коли залишила місце дислокації на Білому Камені і вирішила вступити в бій з австрійцями.
По-третє, кам’яні глиби червонувато-рудого кольору, якими усіяна вся верхівка горі (звідси, очевидно, і назва). Глиби різного розміру і мають різноманітні форми. Блукати тут, розглядаючи химерні природні створіння, торкаючись їх, можна годинами. Це створює певний медитативний ефект, відволікає від важких думок, допомагає розслабитися, зняти напругу і розчинитися в магічній атмосфері легендарної гори, яка пам’ятає дуже багато чого…
Ми блукали і думали про події, які відбувалися тут більше 100 років тому. Про те, що людство, на жаль, не може жити без воєн. Про мільйони загиблих тоді і про втрати, які щодня несе Україна сьогодні, під час війни, яку знову влаштували росіяни… Як же хочеться, аби скоріше настав для них новий «червоний камінь» і ми могли б забути про них, якщо не назавжди, то хоч на якийсь час… І жити. Радіти кожній хвилині, розбудовувати свою країну, за яку вже пролито стільки крові найкращих…
Ще думалося про те, що під час тієї війни українці, мабуть, теж не бачили ні кінця, ні краю лиху. А воно скінчилося. Ще й «поховавши» декілька імперій, які здавалися такими могітніми. І настав мир. Ненадовго, правда, але все ж… А через 70 років Україна навіть отримала свою Державу, про що в ті часи годі було і мріяти…
Такі думки мали терапевтичний вплив. Взагалі, ми помітили, що історія лікує душу. А її вивчення допомагає зрозуміти багато процесів сьогодення. Якби ж то українці добре вивчали свою історію хоча б під час років незалежності, робили б висновки і приймали відповідні рішення, можливо і не було б зараз у нас війни…
Але пофілософствували і досить. Час спускатися з гори на землю. І показати вам ще трохи фото з відвіданих нами місць.
Мервичі – сюди тікали від орди, тут варили пиво з елітного хмелю
По другій частині Мервичів (не німецькій) ми гуляли не дуже багато. Побували лише біля церкви та попили кави біля місцевого кафе. Ну, як попили кави? Готівки у нас із собою не було, а терміналу в кафе не знайшлося. Тому попросили просто дати нам кип’ятку і заварили каву, яка була у нас в машині з собою.
Взагалі Мервичі, як вже згадувалося раніше – село досить старе. Перша згадка про нього датується 11 жовтня 1377. Воно згадане у документі, виданому в Перемишлі князем Володислав Опольський, де він надавав львівським домініканам у власність села Кротошин, Зашків, Костеїв і 4 дворища з села Мервичі
Є інформація, що у 14 столітті біля підніжжя гори розташовувалось давнє поселення, яке могло називатися Стриги. Але в часи татарської навали мешканці змушені були втікати у розташовану неподалік болотисту рівнину, порослу густою високою травою. Звідти і назва села Мервичі. Мерва – густа трава.
У люстрації 1662 року подана наступна інформація, що «Держава мервицька з селами: Мервичі, Смереків, Блищиводи, Передримихи, Мокротин, урочищем, яке називається Торговище, Артасів. Власницею цієї держави є Пані Барбара з Куропатник Граб’янчина… Село Мервичі здавна на 7 ланах посаджене. Підданих було 70. Тепер підданих, які на четвертях сидять, є 18. Окремо війт на четверті, від податку звільнений, який підданим наказує роботи до двору…».
В давні часи Мервичі славилися своїм елітним хмелем – колись тут вироблялось щороку 8 центнерів хмелю, який нічим не відрізнявся від найкращого чеського. У 19 столітті село викупив знаний львівський лікар і пивовар Кароль Кіселька. Він відкрив неподалік села броварню, котра стала знаменитою на всю округу.
Головна архітектурна пам’ятка села Мервичі храм Собору Івана Хрестителя заснований у 1886 році старанням місцевої громади і за підтримки Кароля Кісельки. Храм є мурованим.
Від початку свого заснування церква була греко-католицькою. У 1946 році за рішеннями львівського псевдособору УГКЦ було поступово ліквідовано греко-католицьку церкву та здійснено перехід духівництва під юрисдикцію Московської патріархії РПЦ. В церкві богослужіння відбувалися вже за візантійським обрядом. Так було до 1991 року. Після виходу греко-католицької церкви із підпілля вона повернула собі храм, у селі було збудовано плебанію (Плебанія – парафія католицького священика; садиба, подвір’я, дім). Проведено ремонт церкви, встановлено підігрів підлоги, покрито його плиткою, помальовано церкву, проведено й оздоблювальні роботи.
Куликів, де народився Богдан Ступка
Вже виїжджаючи з цих неймовірних місць на львівську трасу, заїхали в Куликів. Тут були зовсім мало. Зробили буквально декілька фото.
Куликів це селище, розташоване за 16 км на північ від Львова. Є центром Куликівської селищної громади, до якої входять і Мервичі. Чисельність населення становить 3963 особи.
Відоме селище тим, що тут 27 серпня 1941 року народився український актор Богдан Ступка.
На той час селище перебувало під німецькою окупацією і входило до складу дистрикту Галичина Генерал-губернаторства. Ступка прожив у Куликів перші 7 років свого життя. У 1948 році його родина перебралася до Львова.
Куликівці бережуть пам’ять про свого видатного земляка.
Тут є музейна кімната Богдана Ступки — розташована в будівлі Народного дому Куликова, відкриття було приурочене до 75–ліття від дня народження актора у 2016 році.
А також в селищі є пам’ятник Богданові Ступці – погруддя встановили біля Народного дому того ж таки 2016 року.
Нагадаємо, актор помер у 2012-му.
Що ще можна розказати про Куликів?
За переказами назва походить від птахів (куликів), які селилися на островах великого озера, що було на місці сучасного селища.
Перша писемна згадка про Куликів сягає кінця 14 століття. У 15 столітті село мало паралельну назву — Бощ або Божч. Назва Бощ, або правильніше Божич, походить від назви давньо слов’янського культу Божича. У західно-слов’янській міфології культ Божича як сина Бога святкувався на початку нового року. Ймовірно, цей культ відправлявся на цій горі, де пізніше виріс Куликів. Також поселення Божич може стосуватися легендарного князя Антів — Божа, і до племені «Бужан» що мешкали на цих теренах.
Відомо, що колись містечко Куликів мало більше промислове значення, ніж зараз. У 17—18 століттях тут вироблялися бурки і килими. Фабрику заснував Ян III Собеський. Як власник містечка, він поселяв тут турецьких і татарських полонених, а вони займались виробництвом цих. Про існування цих фабрик сьогодні вже забули, але потомки згаданих полонених довго пам’ятали про своє походження і займалися в основному садівництвом (постачали у Львів овочі) і шевством. В мові цих куликівських міщан траплялись іншомовні вирази, як слід їхнього іншомовного походження.
Також у 18 столітті тут виробляли добрий мед (напій) і хліб. У північно-східній частині містечка є сліди давньоруського городища 11—12 столітть.
На внутрішні стосунки містечка, на спосіб життя жителів проливає цікаве світло «Akta lawnicze kulikowskie od r. 1694 do 1717». З цих актів можна довідатись, що:
«давні куликівчани були задерикуватими й охочими до бійки. Билися постійно, всюди, у шинках, у приватних будинках, на ринку, інколи на вході до міської ради, християни і євреї, жінки і мужчини, звичайні міщани і урядовці, інколи і бургомістр, а навіть і ксьондз. Билися не тільки між собою, але навіть і з чужими, що їм по дорозі попадались. Бились для вирішення своїх суперечок або щоб помститись за справжні чи надумані кривди, але дуже часто просто без причини. А після бійки йшли одразу до міської ради для внесення взаємних скарг. Тих бійок було стільки, що з 192 сторінок, яких має вищеназваний документ, 30 сторінок займають скарги і ще стільки ж рішення у цих справах. Хоч куликівчани були схильні до бійок, проте інших злочинів майже не робили, так за 19 років у цих актах можна знайти тільки чотири справи про крадіжки. Куликівчани були людьми заможними, про це свідчать їхні заповіти, часто вони мали по декілька чвертей поля»
Ось такі цікаві історичні факти. Чи зберегли сучасні куликівчани цю рису характеру своїх пращурів, ми не знаємо – поспілкуватися з місцевим населенням під час подорожі не довелося. Часу було обмаль.
Але Куликів встиг справити на нас приємне враження. Затишне, чистеньке, охайне і сучасне селище.
Єдиним недоліком ми б назвали дуже жвавий автомобільний рух по його центру. Але нічого не поробиш – через Куликів проходить траса на Львів. Можливо, місцеві навпаки вважають це великим плюсом.
Щодо пам’яток, то тут, окрім пам’ятнику Богданові Ступці є також пам’ятник Кобзарю.
І два величних старовинних храми: Церква Успення Пресвятої Богородиці (перша згадка від 1515 року) і Готичний костел Святого Миколая (1538 рік).
А серед видатних уродженців також:
- Гринів Володимир-«Кремінський» — крайовий провідник ОУН у Кракові, член Революційного Проводу ОУН
- отець Сильвестр Лепкий — галицький літератор (літературний псевдонім — Марко Мурава) та батько поетів Богдана та Левка Лепких, педагога Миколи Лепкого.
- Мирон Лозинський — український учений у галузі хімії біологічно активних речовин, академік Національної академії наук України.
- Роман Мих — український архітектор, заслужений архітектор УРСР.
- Самсон Блох — єврейський вчений. Написав на івриті працю «Szebile Olam» (Географія Азії) і видав її 1830 року в єврейській друкарні Мейергофера (Жовква).
З селищем Куликів певним чином пов’язаний ватажок українських націоналістів Євген Коновалець – його рідний брат Степан працював тут лікарем.
Ось така вийшла у нас подорож. Сподіваємось, вам було цікаво. А нас вона ще більше утвердила в нашому переконанні: куди б ти не приїхав, навіть якщо це крихітне село, про яке більшість ніколи нічого не чула, все одно можна знайти щось цікаве і навіть легендарне та видатне.
Як от в колишньому німецькому селі Візенберг…
Ми прощаємось з вами до нових зустрічей. Мандруйте Україною, вивчайте її та її історію. Вона того варта!
Наш Телеграм, до речі – долучайтеся, аби не пропустити нові матеріали.
У матеріалі використано інформацію з таких джерел:
