Буринь. Чи багато хто з вас чув назву цього міста? І ще менше тих, кому доводилося у ньому побувати. А між тим, тут багато цікавого. Наприклад, мальовниче водосховище з красномовною назвою Чаша. Дуб – ровесник міста. Йому більше 350 років. Пам’ятник зруйнованим церквам (ми про такі раніше не чули), викладений з цегли знищених храмів. Крім того, в Бурині ще можна побачити залишки цукроварні, яка колись була потужним підприємством союзного значення, а тепер повільно вмирає. Через Буринь йшли на Київ російські війська у лютому 2022 року, а потім через неї ж тікали у квітні. Місто пережило окупацію…
Новий проєкт “Незаїжджений туризм”
Скажемо одразу – ми не відвідували Буринь. А цей матеріал – частина нашого нового проєкту «Незаїжджений туризм», в якому ми розповідаємо про маловідомі населені пункти України. Ті, назви яких не фігурують в туристичних довідниках, але які все одно заслуговують на увагу. А ми переконані: абсолютно кожен населений пункт гідний уваги. Куди б ви не приїхали, скрізь є щось цікаве. І якщо воно «не лежить на поверхні», його, за бажання, можна знайти.
Нам не вистачить життя, аби об’їздити усі міста і села України. А дізнатися хочеться про якомога більше з них. І розказати вам. Тому, власне і виникла ідея такого проєкту.
Як ми готуємо матеріали для рубрики «Незаїзджений туризм»?
Опрацьовуємо відкриті джерела і інтернеті: історичні і географічні довідники, сторінки в соцмережах, матеріали в ЗМІ. А також спілкуємося або з місцевими мешканцями, або з людьми, які побували в населеному пункті, про який ми пишемо.
Тож принагідно звертаємося до читачів. Якщо ви хочете розказати про якесь місто, село чи селище, ми з радістю послухаємо. І підготуємо про нього матеріал. Пишіть нам на пошту vanlifenikopol@gmail.com. Дякуємо заздалегідь.
«Забуритися в Буринь»
Ну, а тепер поїхали в Буринь. «Забуритися» у це містечко на Сумщині нам допомогла Олена Зінченко, яка останнім часом часто буває у ньому. Цікаво, що Олена давно закохана у велосипеди і є палкою прихильницею цього екологічного виду транспорту.
І в Бурині її душа радіє – бо тут вона відкрила для себе «маленьку Голландію». Каже, велосипеди на кожному кроці. Місцеві масово їздять на них, а ще часто можна побачити ось такі вело-парковки.
До речі – нижче фото 60 років. Нічого не змінилося:)
Окупація Бурині
Буринь – місто у Конотопському районі Сумської області. Йому довелося пережити окупацію… Росіяни зайшли сюди в перші ж години 24 лютого 2022 року. Висолопивши язики, вони сунули через Буринь на столицю, аби «захопити Київ за три дні».
Знову загарбників у великій кількості люди побачили вже на початку квітня того ж року. Коли ті драпали. Буринці кажуть: тягли з собою все, що тільки можна. І побутову техніку, і собачі будки, і навіть… корову бачили в одній із вантажівок. Офіційна дата звільнення міста – 3 квітня 2022 року.
До речі, 27 квітня 2022 року міського голову Бурині Віктора Ладуху, а також його першого заступника і одного з депутатів, затримали. А 30 квітня 2022 року меру було повідомлено про підозру в співпраці з окупантами. Він нібито здійснював інформаційну діяльність, спрямовану на підтримку дій держави-агресора. Також нібито забезпечував її збройні формування житлом, пальним та продуктами харчування (хоча, за словами місцевих, росіяни у місті не жили).
Ладуха перебував у Бурині впродовж всього періоду окупації.
Деякі ЗМІ припускають, що звинувачення у колабораціонізмі може бути політичним замовленням через конфлікт з більшістю депутатів.
Зараз міський голова на волі і виконує свої обов’язки.
Як виглядає Буринь
За словами нашої співбесідниці Олени, Буринь хоч і маленьке (усього 10 тисяч мешканців) містечко, але досить жваве, бадьоре. Життя тут не завмерло, як можна було б подумати у зв’язку з близькістю кордону. На вулицях багато людей і транспорту, працюють магазини, ринки, сфера побуту тощо.
Працює завод, який виготовляє сухе молоко. Продукція підприємства відома не тільки в Україні, а й за її межами. Місто затишне, охайне. Знаходитися у ньому приємно. Деякі буринці виїхали на початку війни, але потім у більшості своїй повернулися.
Особливого шарму Бурині надає те, що знаходиться вона на березі річки Чаша. Тут гарні краєвиди. Це – улюблене місце відпочинку буринців і гостей міста. Чаша має кілька великих загат, а за 8 км від Бурині впадає в річку Сейм.
Олена показала нам фото з берегової зони. Нам сподобалося. За можливості обов’язково відвідаємо Буринь.
До речі, чому Буринь так називається?
Є декілька версій.
Згідно з однією з них, Буринь – це те саме давньоруське місто Бирин, що згадується у «Списку руських міст далеких і близьких» XIV століття. Проте археологічними знахідками ця теорія не підтверджена.
Ще одна версія пов’язує назву із заселенням міста у 17 столітті переселенцями з селища Бориня (нині смт Турківського району Львівської області), адже і нині у Борині та Бурині живуть представники давніх родів: Гайдуки (Гайдукови), Сипливі, Бойки тощо.
А оскільки ми вже торкнулися історії, то дозвольте розказати трохи більше про минуле Бурині.
Історія Бурині
Перша письмова згадка про село Боринь (у деяких інших рукописних джерелах відома також як Баринь) датована 1688 роком, про що свідчить «Географический энциклопедический словарь» під редакцією А. Ф. Трьошнікова. Тут вказується , що Боринь була осаджена вільними черкасами (так тоді московити звали українців) на землях пустоші Часького та Ослецького городищ, що мали назву «дикого поля» і належали попам путивльської церкви Миколи Чудотворця Великорецького.
Згодом Буринь стала слободою та центром волості Путивльського повіту Курської губернії. У 80-ті роки 17 століття село перебувало у володінні церкви, а з 1769 р. належало різним поміщикам.
Населення Бурині в основному займалось землеробством та тваринництвом. Розвивались гончарство та млинарство, а також торгівля.
Буринь довго була волосним центром, у 1926 році стало центром району, а статус міста отримала лише у 1964 році.
Відомо, що під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 90 жителів міста.
На розвиток Бурині суттєво вплинули дві події: будівництво залізниці і цукрового заводу. Про обидві ми розкажемо детальніше нижче. А зараз зазначимо, що одна з цих подій знайшла своє відображення у гербі міста. Отже, буринці усвідомлюють її важливість.
Герб Бурині було затверджено у 2002 році. Він має форму щита с кольорами та елементами національної символіки, на якому зображені колоски пшениці і каштановий листок. Присутні елементи історичного велетня дуба – ровесника Бурині. Умовно зображена залізниця, що сприяла розвитку міста. Нижня частина щита голубого кольору символізує річку Чашу (в давнину порівняно повноводна річка), на березі якої розташоване місто. Голубий колір – символ краси та величності. Згори щит обрамлений дубовим вінком, що символізує міць та стабільність, достаток й чистоту прагнень.
Легендарний дуб у Бурині
На щастя, легендарний дуб можна побачити не тільки на гербі Бурині, а й в натуральному вигляді. Його вдалося зберегти! Дерево росте прямо біля входу у центральному парку міста на в улиці Першотравневій.
Дуб у Бурині – ботанічна пам’ятка природи місцевого значення в Україні. Орієнтовний вік дерева — 350 років.
Пам’ятник зруйнованим церквам у Бурині
Ще одна цікава пам’ятка, про яку ви не знайдете інформації в Вікіпедії – пам’ятник церквам Сумщини, зруйнованим радянською владою. Він викладений із цеглин цих храмів. Олена прислала нам декілька фото.
До речі, серед пам’яток сучасної Бурині, звісно ж, і церкви.
Ось наприклад, та виглядає церква Успенка.
А це – храм на честь святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.
27 жовтня 2018 року Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відвідав Буринь і освятив тут цю новозбудовану церкву.
Так виглядала церква Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ.
Але 26 листопада 2017 року тут сталася пожежа прямо під час богослужіння. Вогнем було знищено покрівлю будівлі церкви на площі 380 кв м. Прихожани разом з іншими містянами, які прибігли на допомогу, встигли винести із будівлі ікони та церковні речі. Із людей ніхто не постраждав.
Відомо, що у будівлі церкви, раніше знаходився кінотеатр, а у 1999 році вона була передана православній громаді. Кажуть, що переоснащення приміщення було зроблене з порушеннями техніки безпеки, що і стало причиною пожежі.
А цієї церкви, на жаль, вже немає. Вона називалася Вознесенською, і була зруйнована. На жаль, нам не вдалося з’ясувати, коли. Якщо ви знаєте, напишіть у коментарях або нам на поштую Зараз на її місці – спортивний майданчик міської школи №2.
Залишилася світлина з родинного архіву колишнього вчителя Буринської 8-річної школи №2 Зьоменка Володимира Миколайовича.
А наш Володимир Заграничний зробив художню реставрацію фото, і ось що вийшло. (його маленький подарунок Буринцям)
На цьому фото могла би бути перша церква Бурині. Але на ній – просто будинок, зведений на її місці. Він не зовсім звичайний – простежуються залишки церковної архітектури. Будинок знаходиться на березі водосховища Чаша.
Але повернемося від тем «небесних» до справ земних. І розкажемо про дві визначні події, які вплинули на розвиток міста Буринь. До речі, сталися вони майже одночасно.
Будівництво залізниці
Велике значення для розвитку Бурині мало будівництво в середині 19 століття залізниці. У 1869 р. було побудовано залізничну станцію Красне (нині вона має назву Путивль).
Цікаво, що назву Путивль має місто, що знаходиться за 10 км від Бурині. Воно налічує 15 тисяч мешканців.
Чому ж залізнична станція у Бурині має назву сусіднього міста?
Тут існує декілька версій.
Згідно з однією з них, залізницю мали довести до Путивля. Але оскільки кошти на місцях було розкрадено, змогли дотягнути тільки до Бурині. І, щоб не отримати від керівництва «на горіхи», вирішили назвати станцію Путивль. Сподіваючись, що влада, яка знаходилася далеко, не помітить «підміни».
Ще одна версія: мешканці Путивля самі не захотіли, аби до них тягнули залізницю. Переживали, що вона нашкодить місцевому гужовому «бізнесу». Але потім, коли побачили як залізничне сполучення вплинуло на розвиток Бурині, шкодували про таке своє рішення і заздрили сусідам.
Є й інші, менш цікаві версії. Яка з них істинна – історики ще сперечаються, а факт залишається фактом. Точніше, два факти. Перший: залізниця позитивно вплинула на життя у Бурині. Другий: зупинившись на станцій Путивль, потрапляєш зовсім інше місто, а до Путивля доведеться їхати ще аж 10 км.
Цукроварня: розквіт, руйнування, відновлення і смерть
Будівництво цукрового заводу в селі Буринь Путивльського повіту тоді Курської губернії Російської імперії почалося підприємцем Ш. Ширманом в 1894 році, в 1895 році він почав роботу.
Після початку Першої світової війни 2 серпня 1914 була введена заборона на виробництво і продаж спиртних напоїв і положення заводу ускладнилося у зв’язку зі скороченням закупівель цукру для виробництва спирту, а також через мобілізацію частини працівників і селян у діючу армію (це призвело до скорочення посівів цукрових буряків, яка служила сировиною для виробництва цукру). Незважаючи на ускладнення, до початку 1917 року виробничі потужності цукрового заводу становили близько 800 пудів на рік, при заводі діяли ремонтні майстерні та рафінадний завод (який виготовляв рафінад з цукру-піску).
1918 року в Бурині була встановлена влада Української Народної Республіки, на підприємстві був введений 8-годинний робочий день і встановлений робочий контроль.
У кінці листопада 1918 року Буринь окупували радянські війська. Після проведення в кінці лютого 1919 року з’їзду представників підприємств і сіл волості була обрана волосна Рада робітничих і селянських депутатів, яка ухвалила рішення про націоналізацію заводу.
У вересні — листопаді 1919 року Буринь опинилася в зоні бойових дій і завод серйозно постраждав, але вже в січні 1920 року в приміщеннях заводського управління були відкриті їдальня, народний дім і комуністичний клуб, після закінчення громадянської війни почалося відновлення заводу.
1924 року при заводі відкрили бібліотеку і заводський клуб.
1925 року завод відновив роботу. У 1925—1926 рр. було вироблено 863 677 пудів цукру-піску і 1 683 303 пудів рафінаду. Після реконструкції підприємства в 1928 році виробничі потужності були збільшені.
Перед початком Другої світової війни в 1941 році загальна чисельність працівників заводу становила 2,5 тис. осіб, переробні потужності забезпечували переробку до 1100 тонн буряка в добу. Під час війни обладнання заводу було евакуйовано в місто Белебей Башкирської АРСР.
В ході бойових дій і німецької окупації селища в 1941—1943 рр. завод був повністю зруйнований, але відповідно до четвертого п’ятирічного плану відновлення і розвитку народного господарства СРСР — відновлений і в 1948 році відновив роботу (всього в 1948 році завод виробив 4 тис. тонн цукру-піску).
В цей час завод став підприємством союзного значення і в травні 1948 року було передано в пряме підпорядкування головного управління цукрово-рафінадної промисловості Міністерства харчової промисловості СРСР.
У 1958 році завод був переведений на використання рідкого палива, що підвищило ефективність роботи підприємства.
Для забезпечення заводу сировиною, в кінці 1950-х років два колгоспи Буринського району (колгосп ім. Маршала Тимошенко і колгосп ім. Паризької комуни) були перетворені в бурякорадгоспи і разом з заводом утворили «Буринський цукровий комбінат».
У 1960 році комбінат переробляв 1500 тонн буряка в добу і справив 33 890 тонн цукру.
За радянських часів комбінат входив до числа найбільших підприємств міста.
Після проголошення незалежності України комбінат перейшов у відання асоціації «Укрцукор».
Совгоспи, що давали сировину, були розформовані, без них комбінат знову став заводом та згодом приватизується.
У липні 1995 року Кабінет міністрів України затвердив рішення про приватизацію цукрового комбінату, в подальшому державне підприємство було перетворено в відкрите акціонерне товариство. У зв’язку з припиненням діяльності і розформуванням бурякорадгоспі підприємство було перейменовано в «Буринський цукровий завод».
На початку 2000х років власником заводу стала корпорація «Інтерпайп», але в травні 2004 року завод був проданий ТОВ «Сумисахар».
До 2008 року Буринський цукровий завод залишався в робочому стані, але в 2008 році вже не функціонував, в подальшому припинило виробничу діяльність підприємство почали розбирати на металобрухт. 12 грудня 2009 року Господарський суд Сумської області визнав завод банкрутом.
А ось так цукроварня виглядає зараз. Це все, що залишилося від гіганта…
До речі, цікавий факт.
Як цукроварню у Бурині хотіли перейменувати
У 1929 році керівництво цукроварні виступило з ініціативою перейменування Буринського цукрокомбінату на завод імені ВКП(б), тобто Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) як називалася КПРС у 1925-52 рр.
Новий директор Буринського цукрозаводу тов. Славочинський (до речі, один з ініціаторів організації так званого «антирелігійного походу» з закриття церков у Бурині, Червоній Слободі та Олександрівці), щоб не відставати від колишньої Миколаївської цукроварні Курдюмових у Поповій Слободі, яка вже з 1923 р. була перейменована на Бухарінську (за прізвищем тодішнього більшовицького лідера Миколи Бухаріна, згодом репресованого), надіслав лист до керівництва «Цукротресту» у Москву з відповідним проханням.
І отримав несподівану відповідь. Його ініціатива підтримана не була.
Нижче – текст відповіді:
“Москва
14 грудня 1929 року, №11-1061-19
Директору Буринського комбінату т. Славочинському
Копія: голові завкому та секретарю осередку Буринського комбінату
На Ваше прохання щодо перейменування Буринського цукрокомбінату на «Комбінат імені ВКП(б)» я, на жаль, маю відповісти негативно. Звичайно, роблю це не тому, що вважаю за краще залишити стару назву «Буринський комбінат» замість того, щоб назвати Ваш комбінат «Комбінатом ім. ВКП(б)», а згідно з такими міркуваннями.
У нас до останнього часу дуже часто перейменовувалися комбінати, що викликало цілу низку непорозумінь, зокрема, надсилання матеріалів та обладнання як з боку ЦТК, так і з боку машинобудівних заводів. Взагалі, постає ціла низка неув’язок (наш апарат, а також залізниці дуже повільно звикають до нових назв), що позначається на практичній роботі.
Окрім того, доводиться переробляти бланки, штампи, печаті тощо. Беручи все це до уваги, правління вирішило надалі, за винятком нагальної необхідності, не допускати жодних змагань.
Не виключено, що назва «Буринський» має зв’язок з якимось старопоміщицьким історичним фактом і Вам, виходячи з бажання позбавитися цього факту, захотілося називатися «Комбінатом ім. ВКП(б)». Але ж справа не у назві. Необхідно, щоб Ваш завод, працюючи під керівництвом ВКП(б), дійсно проводив би лінію з втілення політики нашої партії в життя. А між іншим, мені неодноразово говорили, що настрої на Вашому комбінаті недостатньо хороші. І тому, перед тим як його перейменовувати на «Комбінат ім. ВКП(б)», потрібно оправдати це звання втіленням директив Партії в життя.
Відмову Вам у перейменуванні Вашого комбінату я жодним чином не пов’язую з тим, що мені говорили, а просто виходжу з доцільності будь-яких перейменувань комбінатів на найближчі два-три роки.
З товариським привітом,
голова правління «Цукротресту»
Йосиф Олександрович Адамович”.
Довідково:
Адамович Йосиф Олександрович (1896-1937), народився у м. Борисові Мінської області (Білорусь).
Брав участь у Першій світовій війні в 1914-1918 рр., кавалер трьох Георгіївських хрестів.
- У 1920-27 рр. був членом Реввійськради та ЦК КП(б) Білорусії, наркомом з військових справ, наркомом внутрішніх справ та головою Надзвичайної комісії (ЧК), заступником голови Раднаркому Білоруської РСР.
- У 1927 р. очолював «Цукротрест» СРСР, був членом Президії ВРНГ СРСР.
- У 1934-37 рр. був начальником Акціонерного Камчатського товариства.
- У 1937 р., передбачаючи свій арешт, застрелився.
Таку цікаву інформацію з історії заводу підготував Олександр Капітоненко. Вона оприлюднена у Фейсбук-спільноті Буринь: історія краю.
Тут же ми побачили багато світлин – як сучасних, так і старих. Низку фото взяли для цього свого матеріалу.
Зокрема, нижче – декілька архівних фото Бурині, які здалися нам цікавими. Можливо, буде цікаво їх подивитися і вам. Світлини допоможуть уявити, як жило місто у минулому столітті.
На цьому все про Буринь. Далі буде, але вже про інші «точки на мапі України», які не просто точки. За кожною з них: історія, драматичні події і, звісно ж, люди. Про кожну є що розказати. Нагадуємо, якщо ви хочете поділитися цікавою інформацією про якийсь населений пункт, пишіть нам на пошту vanlifenikopol@gmail.com. Давайте разом відкривати Україну!
Можна прочитати про нашу подорож: Самбір – місто, де зберігаються мощі Святого Валентина і звідки козаки вирушили в похід та захопили Москву